12 лютого 1851

- Давним-давно, коли твій пра-прадідусь побудував цю хату, обзавелись ми сусідами. Та неаби якими сусідами, крихітко. 

12 лютого 1851 

- Ох, Трофиме! Ну і хатку ти собі зробив! Не дім, а справжня писанка! - брюнетка років 20 із квітами та колосками у волоссі роздивлялась нариси фарб на білих стінах. - Не надумав собі хазяйку взяти? Для душі та затишку? 

Жінка кокетливо дивилась в його очі, покусуючи колосок з віночку. 

- Та думав, Марійко! Та от кохання мого серця не любить мене. - Марійка підійшла ближче та обійняла хлопця. 

- Кохання може прийти з часом, любчику! Хочеш перевірити? Нас батьки котрий рік сватають! 

- Ти файна дівчина, але серце моє належить іншій. 

25 березня 1853

- Вони одружились. Хай йому грець, тому Трофиму та його Ганнусі! Прокляну їх, прокляну. 

Марійка сиділа біля воріт усе ще нової хатки. Вона ніколи не практикувала чорне відьомство, тільки біле. Але зараз сиділа з могильною землею та мертвою водою, слухаючи як весело людям на весіллі. 

- Щоб вам стільки горя, скільки мені сліз. Щоб до мене на колінах приповзав, коли втратиш її. 

Зі сльозами болю та відчаю, Марійка вилила й висипала усе на чужий город та побігла додому.

Зараз 

- Невже прокляла?? Вона була чаклункою? - чай трішки обпік мої губи, але я не могла не перепитати. - То магія існує? 

- Ох авжеж люба, але вона не така як у твоїх фільмах про Гарі Поттера. Так, вона прокляла мого діда, та мою бабцю, але...

- Але..? 

- Кохання їх було дуже міцним, а Марійка була ще надто зелена для такої магії. Її слова обернулись до неї самої. Дідусь казав, що дуже складно вона помирала. Невідомо чому, всі мольфари тоді відмовились допомогати. 

- Але чому? 

- Мабуть боялись, любонько. Марійка гралась з дияволом... 

- То це її дух на горищі? Тому я не можу туди заходити? - я відпила ще ковток мого вже теплого напою. Обожнюю чай з мʼятою. Бабуся вирощує найсмачнішу. 

- Якби ж то... Це була лише передісторія до того, що спаскудило наше життя тут, та досі трішки паскудить його на горищі. 

В цей момент ми з бабцею відволіклись через кроки, які відлунювались від стелі.

- Добре, я тебе не ображаю! - крикнула бабця.

Це звичайне діло для цього будинку. 

- Тож коли вже я була маленька...