Глава 11

Понад годину потім Озерний Цар і Лісовик розповідали перед дзеркалом про свої витівки. Тільки Надя в тому дзеркалі бачила Лісовика таким, як є і без дзеркала, а Царя і зовсім ще гірше.

Лісовик говорив мало, боязко, все більше про ліс та про те, що мандрівники бувають надто невихованими. То сміття за собою залишать, то ліс підпалять. От і доводиться йому карати. То зі стежки звести, то морок навести. Говорив він без особливої радості, але й без жалю. І здавався настільки стомленим, що друзям стало шкода його. Під кінець він виговорився і подивився з-під низьких кудлатих брів на Надію.

Надя похитала головою.

— Все в тебе, Лісовик, є, — сказала вона. - І голова на плечах розумна, і серце добре велике і люблячий ліс. А лише впевненості у собі не вистачає. Від того ти і повівся з Озерним Царем, від того й став похмурішим, ніж раніше був.

Лісовик бровами повів, на Озерного Царя глянув і похнюпився.

– А як не допомогти йому, якщо він мені рідний брат? – похмуро промовив він.

Усі ахнули. Що не година, то відкриття. Ніхто не знав, що Цар і Лісовик – рідні брати. Зате тепер Надії ставало зрозуміло, чому він був так відданий безглуздому Озерному Царю.

Лісовик підвівся з м'якого крісла і побрів у рідний ліс, на прощання обдарувавши Надію сумним поглядом. Тож вона одразу зрозуміла, що брата він не покине. Це йому важливіше за красу і свою долю. І в цьому також є особлива внутрішня краса: такі рішення від кохання, від відповідальності ухвалюють.

Цар і бровою не повів. Ще годину милувався собою, радісно потираючи руки, розповідаючи, як заблукалих мандрівників в озеро заманював заради нудьги.

Насамкінець він глянув у дзеркало і побачив, що нічого не змінилося.

- Браковане у вас дзеркало! – обурився Цар, поправляючи корону. – А я красень, що не кажи!

Покрутився ще перед дзеркалом, глянув невдоволено на Кощія, потім на Надію. Але на суші він був ще безпораднішим. Де йому тягатися з Кощієм, Ягою та Гориничем. Так і пішов ні з чим.

Горинич умовив Надю ще годину в них погостювати. Кухонні домашні тут же кинулися обід накривати, а Горинич вмостився біля Наді, притяг їй книжку і велів читати.

Поки дівчинка читала, однією рукою тримаючи книгу, а іншою погладжуючи Гориничові голови, той блаженно бурчав.

– …От і казочці кінець, а хто слухав – молодець… – прочитала вона останній рядок.

Горинич тут же стрепенувся.

- Як кінець?! Ще читай! – почав нудьгувати Горинич, підставляючи почергово всі три морди, щоб Надя чухала йому носи, доки читає нову казку.

– Давай-но я краще тебе самого читати навчу, – запропонувала Надія.

Вона почала показувати йому літери, називаючи їх. Потім написала на папері всі літери його імені. Він почав слухняно повторювати, зрадівши, що зможе тепер і сам їй листи писати і надсилати їх разом із листами Яги та Кощія.

Коли Надя зібралася йти, Горинич помчав і повернувся через п'ятнадцять хвилин із цілим кошиком лісових ягід та корисних трав, яким його Яга навчила. В іншому кошику він приніс гриби.

Попрощавшись, Надія та Кощій домовилися, що листи вони починатимуть словом, що починається на першу літеру імені Кощія, а закінчуватиме словом із першою літерою з імені Яги. Так Надя знатиме, що це точно їхній лист, а не чиясь хитрість. І листи надсилатимуть лише щоп'ятниці. А якщо що трапиться раптом, то наприкінці листа напишуть «Гарде!», щоб вона точно знала, що це від них лист.

Усміхаючись друзям на прощання, дівчинка помахала рукою. Як не сумно було розлучатися, але тут уже минуло два дні, а вдома цілих шістнадцять годин. Батьки, мабуть, звелися від хвилювання.

Надя пообіцяла іноді провідувати їх і просила, щоб і вони заглядали до неї в гості хоч іноді.

Торкнулася полотна – і опинилась у своїй кімнаті. Подивилася, а на ліжку сидить мама і плаче, витираючи сльози її вишитими хустинками. Тато стоїть поруч, читає листи її друзів, які вона в дерев'яній скриньці під подушкою ховала, і вмовляє маму не засмучуватися.

Батьки побачили Надю та ахнули. Недовірливо переводили погляди з полотна на дочку та назад. А потім глянули на кошики у її руках.

– Надійка! - Вигукнула мама, ледь не втративши почуття від хвилювань і здивування.

Тато й зовсім не знаходив слів.

Наді довелося розповісти все, як було: про своїх друзів, про чарівні полотна та про всі свої пригоди. І доказом тому були саме полотно, кошики в її руках, повні лісових гостинців, та її поява прямо з чарівного полотна.

Не повірити батьки не могли, навіть якби й захотіли. Але вони охоче вірили дочці (правда, дуже засмутилися, що вона відразу не довірила їм свій секрет), вирішивши на сімейній раді більше нікому про це не розповідати, щоб не турбувати марно зачарований ліс.

Минуло трохи менше тижня, коли крізь полотно в кімнату влетів Ворон. Мама, що дивилася, як Надя малює, злякано здригнулася. Папа, який читав поряд газету, випустив на неї цигарку, мало не влаштувавши пожежу.

Вони тепер намагалися більше часу проводити з донькою, боячись, що з нею знову щось станеться.