Глава 3

– Добре, – дівчинка обережно вивільнила свою руку. – А мене Надія звуть.

– Та знаємо ми! – відмахнувся Озерний Цар. – Все про тебе знаємо.

«Так уже й усе?» – хотілося спитати Наді. 

Але натомість вона поставила питання, яке вважала важливішим:

- Правда, що Кощій та Яга в небезпеці? - І пильно подивилася на Царя.

Він прикрив очі чомусь, ніби йому неприємно було чи холодно. І гадюча усмішка відразу сповзла з круглого обличчя.

– А тобі що за інтерес?

- Так я тільки через них і прийшла! - Здивовано вигукнула Надя.

- А ось і ні! – знову розвеселився Цар. – Ти через нас прийшла! Це ми тобі листа написали.

- Як так ви?

Надя думала, що Кощій і Яга і справді в біду потрапили, Горинич їй про це написав, а вони про це дізналися і скористалися нагодою, викрали її. Виявилося, все ще гірше. Вони самі її заманили сюди, і жодного листа Горинич їй не писав. Адже домовилися ж писати щоп'ятниці. Про четверги не йшлося.

Значить, і шукати її ніхто не стане, нема від кого допомоги чекати.

- Навіщо ж ви мене обдурили? - Запитала Надія.

Вона сердито дивилася на своїх кривдників, а заразом і на всі боки – у пошуках шляху відступу. Тільки довкола щільним рядком стояли дерева.

Озерний Цар миттю зробився серйозним, і навіть ніби скривдженим, і став наказовим тоном їй відповідати, ніби царський наказ віддавав.

– Хочу, щоб ти мене… – він запнувся на півслові, подивився неохоче на Лісовика, який ще більше спохмурнів, – …і його ось зробила гарними, як Кощія з Ягою.

– Та ви могли б про це просто Кощія з Ягою попросити, і вони б у листі написали мені! – дивувалася Надя.

– Бач чого! - обурено буркнув Цар, не без зусиль схрестив на грудях пухкі руки і втупився у свої туфельки. Коротенькі пухкі ніжки в кришталевих туфельках виднілися з-під його дивного довгого царського вбрання, схожого на ошатну нічну сорочку. – Не стану ні про що просити Кощія! – уперто заявив Озерний Цар і зиркнув у бік Надії. А потім невпевнено відвів погляд убік: – Та й не став би він мені допомагати…

- Ви його зовсім не знаєте! - Надія зраділа, що можна було все вирішити мирно, вхопившись за це, як за рятівну соломинку. - Насправді він дуже добрий!

А сама подумала: "Може, поки мене тут не було, він знову на стару доріжку звернув і за недобрі справи взявся?"

Але незрозумілий погляд товстуна казав їй, що справа нечиста у самому Царі і не Кощій тому виною. Тож із висновками дівчинка не поспішала. Вона чудово пам'ятала, що саме поспішні висновки були провиною у тому, що трапилося колись з Ягою. Спершу треба самого Кощія побачити і особисто спитати. Але як це зробити?

– Якщо ви мене не викрадали… – почала дівчинка, і Цар знову задоволено усміхнувся. – …Тоді я, значить, вільна і можу будь-якої миті піти?

- Як так?! – обурився Цар. - Поки нас гарними не зробиш, нікуди ти не підеш! – уперто заявив він і сів на ще один живий пеньок.

Дівчинка ледь не розсміялася, коли почула, як пень важко зітхнув. Але стрималася, щоб не сердити Озерного Царя даремно, мовчки поспівчувала пеньку.

– Викрадення – не найкращий початок для змін, – повчально зауважила дівчинка. – Та й не можу вам нічим допомогти. Адже я не чарівниця!

Тут і похмурий Лісовик почав до розмови прислухатися. І таким незадоволеним поглядом нагородив Царя, що Надійка злякано підібралася. Глянула на небо. Коли вона листа отримала і через полотно зробила крок, зоря ще тільки займалася, сонце зі сходу ручками-промінчиками привітно махало. А тепер воно вже з самого верху на них дивилося, нещадно припікаючи. Час дуже швидко мчав.

– Не вірю я тобі! - примхливо заявив Цар, чисто маленьке дитя, у якого цукерку відібрали. - Як тоді Кощій з Ягою змінилися до невпізнання? – і він підозріло примружив і так маленькі очі.

– Так вони самі себе й змінили, – просто відповіла дівчинка.

— Не може такого бути, — проказав Лісовик і недовірливо придивився до Надії. – Чому тоді вони змінилися, коли ти у лісі з'явилася? Це всі бачили: і білки, і ведмеді, і пні, і птахи.

Надя тяжко зітхнула. Ну як пояснити їм, що головне чаклунство в самій людині сховано, і називається воно добротою?

– Я просто розповіла їм, що треба робити, – дівчинка вирішила бути чесною, щиро бажаючи допомогти цим двом теж здобути щастя та відкрити внутрішню красу.

– А що треба робити? – одразу запитав Озерний Цар пожвавлюючись.

– Для початку, – терпляче пояснювала Надя, – треба захотіти стати кращим…

- Хочу-хочу! – радісно заплескав у долоні Озерний Цар.

Лісовик теж кивнув:

– За тим і покликали тебе.

«Покликали, як же! Вкрали просто. Батьки там, мабуть, хвилюються», – обурилася дівчинка, але вголос сказати побоялася.

Натомість Надя кивнула їм обом і продовжила:

– Тепер треба розповісти мені правду. Як ви зуміли Кощія перехитрити?