Глава 1

З того часу, як Надія допомогла Кощію та Язі здобути щастя і повернути свій колишній вигляд, чимало часу відлетіло. Немов птах крилом змахнув кілька років. Тепер уже Надя не сміялася з віри інших людей у дива. Адже вона й сама знала, що чаклунство існує. Дивилася на світ іншими очима: коли знаєш, що дива бувають, помічаєш їх на кожному кроці. Щоправда, іноді їй було прикро, що інші сприймають справжнє диво як казку, вигадку. І ще сумніше їй було за друзів. Діти та батьки продовжували читати казки про Кощія та Бабу Ягу і вірити, що вони – справжні лиходії. Але правду розповісти вона не могла навіть батькам. Дівчинка боялася, що їй не повірять і сміятимуться. А якщо повірять, то неодмінно захочуть теж потрапити в зачарований ліс і побачити все на власні очі. Ні, такого напливу туристів чарівний ліс не витримав би. Вона посміхнулася, уявивши собі, як Горинич радісно потирає руки, передчуваючи появу гостей. Що-що, а гостей зустрічати він любив. Особливо якщо вони йому черево чухали і з ложечки годували, як дитя мале. 

Саме так вони якось і познайомилися. Змій-Горинич, як завжди, наївся чогось шкідливого і страждав від колік. А маленька Надя випадково потрапила через чарівне полотно до зачарованого лісу. Спочатку вона навіть не вірила, що все це правда. Але коли сумнівів не залишилося, їй стало шкода величезного Горинича, який виявився набагато добрішим, ніж вона пам'ятала з казок. Інакше постали перед нею і Кощій, і Яга, з якими вона познайомилася пізніше. Зачарований ліс став дорогим її серцю місцем, хоч вона побувала там лише двічі. І вона дуже не хотіла перетворювати його на музей, де інші розглядали б її друзів, наче циркових мавп. Тим, мабуть, теж прикро…

Про все це дівчинка думала, розглядаючи улюблену жовту спаленку, обводячи розсіяним поглядом стіни, обвішані нагородами (дипломами та медалями) за перемоги у конкурсах. Відколи вона побувала в зачарованому лісі, її головний талант – вміння малювати – покращувався не щодня, а щогодини.

Деколи цілими днями малювала вона чудову природу улюбленого лісу, мріючи колись зводити туди за грибами своїх батьків, як вони щоосені возили її за грибами у звичайний ліс. Раніше Наді дуже подобалися ці лісові вилазки, а тепер навіювали смуток. Бракувало їй у лісі величезного ласуна Горинича, худенького, але гарного Кощія та його коханої Яги. Бабою її вже якось язик не повертався називати. І хоч вони їй часто писали, туги щодо них це не зменшувало.

Малювала Надія і самих друзів. Та так яскраво та реалістично, що люди дивувалися, як у неї так виходить – не з натури ж малює. Найбільше тішився її педагог, Матвій Іванович. Це ж він одного разу дав завдання на уроці малювання, через яке вона потрапила до зачарованого лісу. Їй навіть запропонували працювати у видавництві ілюстратором, коли вона закінчить школу. Там теж дивувалися таким живим казковим картинкам. Ех, знали б вони, які близькі до правди, адже саме з натури вона їх і малювала! Щоправда, з пам'яті. А з пам'яті образи, навіть найдорожчі, надто швидко стираються. Ось вона й завісила всі кімнати у хаті портретами Кощія, Яги та Горинича. Декілька мініатюр вона навіть відправила їм у ліс через чарівне полотно, за допомогою Ворона.

Вороня, звичайно, за два роки теж виросло і перетворилося на справжнього мудрого Ворона. Вперше він прилетів до неї з листом від Кощія, будучи маленькою пташкою, щойно з маминого гнізда. А тепер перед нею сидів великий Ворон, з блискучим чорним пірʼям, яке вона любовно гладила.

– Ох! – скрикнула дівчинка.

Ворон сидів, чекаючи відповіді на чергового листа. Але не квапив її. Було ясно, що з Гориничем вони не розлий вода: Ворон теж любив, щоб йому спинку чухали, а по тому, як росли в ширину його боки, Надя здогадалася, що і до смаколиків він небайдужий. Вона, звісно, готувала йому ласощі, знаючи, що він неодмінно прилетить у п'ятницю. А прилітав він саме щоп'ятниці. Влітав якраз у чарівне полотно, з'єднане з іншим таким чарівним полотном, яке знаходиться в будинку Кощія в чарівному лісі.

Зазвичай Кощій та Яга ділилися з нею останніми лісовими новинами. А вона розповідала їм у своїх листах, як їй живеться без них у звичайному світі. І листи готувала заздалегідь (бо часто думала про них), дописуючи лише відповіді на їхні запитання, коли прилітав птах.

Ворон невдоволено каркнув, бо Надя перестала його гладити і знову взяла до рук дивного листа, щоб ще раз уважно його перечитати. Цього разу писав його не Кощій своїм рівним гарним почерком. І навіть не Яга коряво і квапливо дописувала рядки. Лист був коротким, написаним друкованими літерами, наче дитина вчилася писати. І йшлося в ньому, що пише їй Горинич, який заради листування навчився писати та читати. Це, звісно, тішило. Вона уявила, як світяться радістю очі Горинича, коли він виводить свої незграбні літери, кожна на половину аркуша зростом. Тільки далі він писав щось дивне, плутане, ніби Язі та Кощію загрожує біда. А яка саме, не говорив. Та й взагалі з його листа нічого до ладу не можна було зрозуміти.

Дівчинка подивилася на свій лист, у якому захоплено розповідала про останній дзвінок і раділа літнім канікулам. І знову глянула на Ворона.

- Скажи мені, Ворон, чи правда, що Горинич навчився писати? - Запитала Надя, акуратно складаючи лист і прибираючи його в свою схованку - дерев'яну скриньку на замочці, яку вона незмінно ховала під подушку.

У скриньці зібралося вже чимало написаних за останні два роки листів від її друзів.

Ворон задумливо знизав плечима.

- Ка-ар! - вигукнув птах і подивився на неї своїми чорними бездонними очима. – Не знаю про те, – відповів Ворон, змахнувши величезними крилами. – Лист, як завжди, у ящику для листів узяв.