Глава 7

Поки те та се, Озерний Цар ходив дном свого озера і обурено бурчав щось під ніс. Йому не подобалося, що дівчинка виявилася такою невдячною і від його гостинності геть відмовилася. Він до неї з усмішкою, а вона біжить. Бач як! Ні, так не піде. А як її провчити, він не знав. Адже вона й відмовитись може, не забажає допомагати йому. Ні, треба її умовити. А як?

Він ходив біля свого трону з величезного каменю, химерно обвитого водоростями. І не помітив, як одна з дружин його синів прослизнула повз нього до берега.

Вона виринула з води і потихеньку пробралася до дівчинки. Надя бідолашно схилила голову і тихенько схлипувала. Навіть найсильніша, найдобріша і сміливіша – вона все-таки була лише маленькою дівчинкою. Наляканою, стомленою, далеко від рідних та друзів.

– Гей… – прошепотіла озерна мешканка, звертаючись до Надії.

Надя підвела голову і почала роздивлятися красуню, що стояла перед нею.

- Дівчинко, ти ж не станеш допомагати Озерному Царю? - Запитала незнайомка, відкидаючи золотисті локони за плече.

Надя, не моргаючи та не відриваючись, заворожено дивилася на неї. Їй раптом подумалося, що Царю немає потреби у своїй красі. Варто випустити цю красуню з озера, і за нею пішли б усі на світі. Дівчинка потрясла головою, відганяючи ману. А прекрасна діва визнала це негативною відповіддю. І, здається, лишилася задоволена.

- Це добре.

Надя здивовано подивилась на неї.

- Хто ти? І чому не хочеш, щоб я допомагала йому?

- Недобрий він, - просто відповіла красуня, знизавши плечима. – І задумав недобре. Мало, що нам із чоловіками життя не дає, так і мандрівників ще мучить.

Схаменулась, що сказала зайве. Добрий – не добрий, а рідня як-не-як. Подивилася з-під чола на Надію.

– А я – німфа лісова.

Дівчинка з надією подивилася на красуню. А та похитала головою.

- Бігти не допоможу, але давай нагодую хоч. А то геть, – вона кивнула убік дівчинки, – з лиця спала, одні очі лишилися.

Надія вдячно кивнула. Хоч вона й пам'ятала урок із ягодами, а їсти все-таки хотілося. Та й німфа здавалася їй доброю.

Уплітаючи за обидві щоки лісові ягоди і запиваючи їх джерельною водою, Надя допитливо розглядала красуню.

Нарешті з трапезою було покінчено, і вона наважилася спитати:

– Я бачу, що ти добра. Не знаю, як ти тут опинилася…

– Любов приводить нас у різні місця… – гірко посміхнулася їй німфа. – Дружина йде за чоловіком. А чоловіки наші всі тут, у Озерного Царя.

Надя кивнула і згадала про Ягу. Обличчя її осяяло здогадом.

- Чи не ви ті самі німфи - сестри Яги?

- То ти правда Ягу знаєш? – пожвавішала німфа.

– Як не знати! – радісно вигукнула Надія. Розмова про друзів – для неї, як бальзам на душу. - Вона вас, сестер своїх, рятувати вирушила. Вирішила, що ви в біду потрапили, визволяти пішла. Та Озерний Цар не відпустив вас, а її обманом на ворота поставив та на Бабу Ягу перетворив.

Дівчинка помітила стурбований погляд німфи і зраділа, що не лише Язі небайдужа доля сестер. Але було в цьому погляді щось інше.

– Ти не знала? - охнула дівчинка здогадавшись.

– Ніхто не знав… – насупилась німфа. - Тієї весни Яга, як старша з сестер, вирушила в північний ліс досвідом обмінюватися. Тому й не знала, що ми заміж вийшли за братів озерних. Потім відвідати її хотіли. А Цар Озерний сказав, що немає її вже. Не повернулася вона із північних лісів. Ми її шукати намагалися, але ніхто нічого не знав про німфу Ягу. А знали лише про якусь Бабу Ягу. Та чи мало імен схожих. Ми здалеку подивилися, та не вона це зовсім.

– Ох! - Простогнала Надія. – У ту стару її людська чутка перетворила та злість і біль від втрати сестер… А тепер вона краща за колишню стала, – поспішила вона втішити прекрасну німфу. – І ви дуже схожі.

Німфа посміхнулася.

– Якщо вона живенька, я знайду її, – пообіцяла красуня. - Втекти тобі не допоможу, а Яга зуміє.

Сказала це і зникла у водній гладі, залишивши по собі тільки бриж по воді.

– Отакі справи… – простягла Надія.

Втому і безвихідь як рукою зняло. Залишилося тільки хвилювання про батьків, які, напевно, турбувалися про те, куди поділася їхня дочка.

Темрява над деревами густішала, знаменуючи ніч. Значить, у неї вдома не менше трьох годин минуло з того часу, як вона зникла, вирушивши рятувати друзів, і сама в біду потрапила. Але тепер у неї виникла надія.

Надя посміхнулася до того, як кумедно склалося все – у Надії з'явилася надія.

Тепер їй залишалося тільки чекати і вірити, що все буде гаразд. А головне – не сердити своїх кривдників, щоб вони ще чогось не придумали їй на помсту.