Глава 6

Тим часом Змій Горинич у звичайній своїй манері розгулював по полях, милувався чарівними квітами, які Яга суворо заборонила йому не те що їсти, а навіть і нюхати.

– Вдихнеш, – каже, – квітку і на жабу перетворишся…

Може, й неправда це, але Горинич боявся. Йому дорогі були його хвіст, лапи та три голови з крилами. Так що квітів він цурався. Окрім ромашки. Її він знав дуже добре. Тому вмостившись у розсипі білих із жовтою серцевиною квітів, він блаженно потерся спиною об свіжу молоду траву і мрійливо заплющив очі.

– Ляпота… – задоволено промуркотів Горинич, розкидаючи в сторони лапи і витягаючись на весь свій богатирський зріст.

Тільки черево й залишилося видно з трави, як величезна жовта подушка.

Тут він розплющив одне око, здивовано глянув на передню лапу. Права зручно вмостилася на траві, а ліва – вперлася в якусь грудку. Він невдоволено пробурчав щось, збираючись прибрати і далі насолоджуватися відпочинком. Згадалося йому, як Яга посміювалася, що він – чисто Принцеса на горошині – величезний такий, а піщинки всякі йому заважають. Але йому стало не до сміху, коли в нього під лапою виявилася біла мереживна хустинка. І пахне знайомо, і вишиті у кутку ромашки. Надя йому такі хустки, тільки більше, надсилала. Знаючи, як він любить у ромашках ніжитися. Ворон їх мало не щоп'ятниці від Наді притаскував. Вона ж знала, як швидко він їх забруднює. Яга прати не встигала. А з чарами вони з Кощієм начебто зав'язали. Вирішили чаклувати тільки за крайньої потреби.

– Здається, ось вона, крайня потреба, – пробурчав Горинич, стаючи дедалі більш похмурим. – Що ж це я, бовдуре, валяюся тут, коли Надія прийшла…

Радісно розмахуючи мереживною хустинкою, він помчав через весь луг до нового будинку Кощія та Яги. Чисто дівчина нареченому на прощання махає. Тільки у «дівчини» три голови та росточку з три метри та лапи величезні. А що полум'я вивергає, якщо сердитий, то взагалі не тема для пристойної бесіди.

Словом, Горинич, захекавшись, ледве встиг загальмувати біля самого будинку. Новий будинок був величезним. У ньому у Змія своя кімната водилася. І він його бачив завжди здалеку. Та тільки завжди не встигав загальмувати, окрім як в останній момент, тому перед будинком утворилася яма, немов рів перед чарівною вежею, в якій заховано принцесу.

- От робота в мене! – буркнув сам собі Горинич. - Принцес охороняти та з царевичами боротися, на удачу перевіряти. Краще б тата їм кросворди розгадувати давали. А то царствами правити – одних м'язів мало, ще й мізки не завадять. Так ні ж… – досадував частенько Змій Горинич.

Яму перед будинком Кощій спершу землею засипав. Потім навіть залучив до цієї роботи самого Горинича, щоб від неробства відволікти. Але йому ця справа швидко набридла. Так і залишили глибокий рів. Горинич згодом пристосувався за допомогою ями гальмувати – так зручніше.

Віддихавшись, він набув вигляду пристойної дівчини, прикривши палаючими веселощами очі довгими густими віями, і ступив у будинок. Будинок не здригнувся – був побудований так, щоб Горинич у ньому не те що ходити, а навіть бігати міг, ганяючи мітли по коморах, коли йому наскучить на траві в ромашках валятися.

– Надя! - Закричав він, тільки-но увійшовши до будинку, вмить розгубивши всю свою пристойність.

Під ногами відразу закрутилася мітла. Їй теж хотілося побачити рятівницю, яка їх усіх похмурого Кощія позбавила і доброго чарівника в ньому повернула.

- Тьху ти, не плутайся під ногами! – вигукнув Горинич і помчав сходами на другий поверх. Широкі сходи затремтіли, але не подалися. – Надя! Надія!

Тиша.

Горинович розгублено озирнувся. Побачивши крізь прочинені двері свого друга за малюванням, подався до нього. Широко відчинивши двері, побачив, що Яга сидить перед Кощієм на різьбленому стільці з букетом у руках, а він її портрет пише.

- Тьху ти! – пирхнув Горинич трьома головами одразу.

Кощій портретами Яги весь будинок завісив. Тільки один домалює - і ну новий малювати.

Горинич, звісно, радий був щастю друзів, але що вони тут сидять, милуються, коли там Надя, – Надя! – приїхала.

– А де Надя?

Він ніяково нахилився, щоб уміститися в кімнаті з низькими стелями. Другий поверх якось не передбачав його відвідин. Прошльопав по кімнаті, зазирнув за шафу, ніби Надя могла там сховатись, і завмер в очікуванні.

Яга з Кощієм розгублено перезирнулися, не розуміючи, що відбувається. Нарешті вона порушила тишу, встаючи і відкладаючи гарний букет.

– Чому ти вирішив, що Надія приїхала?

Горинич з дурною щасливою усмішкою помахав перед її носом крихітною білою хустинкою, затиснутою між вказівним і великим пальцями. Немов це було незаперечним доказом.

- Твоя хустка. І що? – насупилась Яга.

Кощій починав виходити з себе, бо в розпал натхнення його так недоречно перервали через якусь нісенітницю. Якби Надія зібралася приїхати погостювати, вона їм про це написала б.

- Мій?! – пискнув Горинич.

Мітла, що причаїлася за дверима, здригнулася. Горинич демонстративно підніс хустку до однієї з трьох голів. Біла ганчірка прикрила тільки одну його ніздрю, і то не всю.