Глава 5

Дочекавшись, коли звук легких кроків по вологому листю стихне на відстані, Надя насторожено підвела голову, почуваючи себе наче й справді відпочила. Чи то земля їй сил надала, чи передчуття свободи. Побачивши, що ні душі, дівчинка жваво схопилася на ноги. Кинулася в саму гущу лісу так швидко, як тільки могла. Зростом вона була невелика, за високі гілки не чіплялася, але ніжками часто заплутувалася в кущах лісових ягід.

Живіт забурчав, нагадуючи про голод. Снідати вона так і не встигла! А на сніданок мама завжди готувала смачні тости із полуничним варенням. Ех, як не вистачало зараз Наді її мудрих батьків, які з усілякого лиха вихід знаходили. Зупинившись на хвилиночку, Надія зірвала кілька ягідок і помчала далі. Їй здавалося, що біжить вона вже кілька годин, а насправді лише кілька хвилин. Промайнули білі вушка зайчика. Той злякано притулився тендітним тільцем до землі. Пролітали одне за одним високі дерева, що зімкнулися куполом над головою і ховали своїми кронами небо та сонце.

Через деякий час в очах затанцювали вогники, в боці закололо. Зупинитись і віддихатися Надя боялася. Що як її спіткають і повернуть в ув'язнення? Дівчинка бігла далі. Іноді їй здавалося, що повз цей кущ і от того дерева вона вже пробігала. Але страх, що заблукала, вона відганяла. Страх затуманював думки, а вони зараз їй потрібні були чистими.

Нарешті перед очима з'явився знайомий старенький будинок Кощія. До нього залишалося рукою подати. Радість так і клокотала в грудях. Вона ще швидше побігла, і коли вже майже дотяглася до дверної ручки, моргнула, а перед очима в неї охололе озеро та галявина. Ще кілька кроків, і вона б у воді опинилася.

Дівчинка в серцях тупнула ногою, через що по воді пішла бриж, і заплакала. Полізла в кишеню за хусткою, а він неї ані сліду.

Треба ж біда яка! День із ранку так не задався, що навіть хустку вдома забула.

- Мороку навести та дороги сплутати - це я можу, рано ти мене з рахунків списала, - тихо сказав Лісовик, дуже невдоволений її втечею.

Дівчинка обернулася до свого доглядача. Обличчя у сльозах, ноги тремтять від швидкого бігу, руки замерзли. День до вечора хилиться і прохолоду з собою приносить. Навколо ні душі, крім похмурого Царя на пеньку та Лісовика прямо перед нею.

– Дарма ти ягід скуштувала… – поцокав язиком Озерний Цар. - У цьому лісі все йому підвладно, про все відомо. Ти ягоди взяла, а він дізнався, де ти, та морок навів, зі шляху сплутав.

Дівчинка гірко зітхнула, нарікаючи на себе за свою дурість. Невже не могла дочекатися, коли до Кощія дістанеться, щоб там поїсти? Цар наче прочитав її думки.

– Ти, – каже, – на себе не серкай. Ми в Кощія насамперед тебе шукати б стали. У старому будиночку… – і кивнув, підтверджуючи свої слова.

Тут уже Надю зовсім безнадійність огорнула, немов ланцюгами зв'язала та павутинням обплутала. Не падати духом ставало дедалі важче.

— Посидь тепер тут, подумай, як поводитися, — невдоволено пробашив Лісовик.

Пеньок – тут як тут. Біжняжка співчуваюче зітхнув, посунувся ближче. Дівчинка слухняно сіла. А довкола тут же паркан з молодих ялин утворився. Такий і захочеш, а не пройдеш.

- Так, - задоволено сказав небагатослівний Лісовик і пішов. А з ним і Цар Озерний гордо вийшов.