Горинь. Тонка жила

З тракту не сходь

Нове життя почалося з мозолів. Туфлі, в яких я вилізла з вікна комори, шилися для бруківки й паркету, і тракт пояснив мені це вже до полудня, а до вечора я знала власними п'ятами кожну з двадцяти верст, що лягли між мною та Сонградом.

Їла я яблука з придорожнього саду, пила з кринички біля поштової станції і десь після третього яблука мусила визнати, що гордість, яка не дозволила мені взяти шкатулку з грошима, була б значно переконливіша на ситий шлунок. Заїзди я обминала: платити не було чим, до того ж у кожному міг сидіти хтось із батькових офіцерів. Коли сонце сіло, я зробила те, що здавалося мені тоді розумним і навіть хитрим: зійшла з тракту в ліс, щоб переночувати там, де мене ніхто не шукатиме.

Про те, чому з тракту не сходять, я не згадала. Мені було двадцять років, я була дуже зайнята тим, що жаліла себе, і на все інше в голові просто не лишалося місця.

Нічліг я знайшла під вивернутим дубом. Буря колись поклала його набік, і корінь стирчав сторч, як стіна, разом із землею й камінням, а під ним лишилася суха яма, вистелена листям. Я залізла туди, загорнулася в кофту, підклала вузлик під голову й стала чекати сну, який не йшов, бо ліс уночі, як з'ясувалося, не мовчить ані хвилини: щось шурхотіло, щось скрипіло, щось дрібне й діловите бігало по моїй нозі. Дідове кружальце гріло під сукнею. Я трималася за нього, як мала тримається за ляльку, і мені не соромно в цьому зізнатися.

Вони прийшли десь опівночі.

Спершу я побачила світло: ліхтар із прикритою шибкою, жовта шпарина, що гойдалася між стовбурами. Потім почула кроки, людські, важкі, з тріском гілля, без жодної спроби критися. Троє чоловіків вийшли на галявину кроків за тридцять від мого дуба, поставили ліхтар на пеньок і стали чекати, переминаючись і розмовляючи впівголоса, як розмовляють люди, яким тут не подобається.

Я лежала ні жива ні мертва й думала, звісно, що це по мене. Що батько таки підняв гарнізон і зараз мене витягнуть з-під кореня за ногу, брудну, з листям у волоссі, і повезуть додому, де Ганна зварить мені бульйон. Якусь мить я цього навіть хотіла. Але ті троє дивилися в інший бік, у глиб лісу, і чекали вони не на мене.

Звідти вийшли двоє. Без ліхтаря, без тріску, просто постали на краю світла, наче стояли там увесь час: чоловік, такий великий, що спершу я взяла його за дерево, бородатий, у кожусі на голе тіло, і жінка, маленька, сухорлява, з круглими жовтими очима, що блиснули в світлі ліхтаря, як у кішки. Чоловік ніс на плечі торбу.

— Спізнилися, — сказав один із трьох.

— Ми не спізнюємося, — відказала жінка. — Ми дивилися, чи ви самі.

Велет скинув торбу на землю, і в торбі стукнуло, глухо й важко, як стукає каміння. Один із трьох присів, розв'язав горловину, запустив руку, вийняв щось, що блиснуло в жовтому світлі димчасто, і довго крутив перед ліхтарем. Потім кивнув. Другий подав велетові скриньку, невелику, окуту, і коли той відкинув віко й понюхав, усередині тонко дзенькнуло скло.

— Цього до снігу не стане, — сказав велет. Голос у нього був такий, що я відчула його животом.

— Стане, якщо не цмулити, як воду. Решту зварять до молодика. Місце те саме.

— Місце те саме, — погодилася жінка. — Ціна теж.

На цьому все й скінчилося б, і я вирішила б, що бачила звичайних контрабандистів, яких під Сонградом, кажуть, як грибів. Але велет узяв скриньку під пахву, повернувся спиною до ліхтаря і перекинувся.

Я знаю, як це має бути, нас учили в гімназії: перевертень міняє подобу лише на повню, проти власної волі, з криком і хрускотом кісток, і потім до ранку не тямить себе. Тієї ночі над лісом висів тоненький серпик, а велет перекинувся так, як людина знімає кожух. Крок — іще чоловік, наступний крок — уже ведмідь, бурий, завбільшки з копицю, і ні крику, ні хрускоту, тільки повітря хитнулося. Кожух зник. Скринька, яку він тримав під пахвою, зникла теж, разом із пахвою, і я ще встигла тупо подумати: то ось куди воно дівається. Жінка змахнула руками, наче струшувала з них воду, і на тому місці, де вона стояла, розгорнув крила пугач, здоровенний, вухатий. Він знявся без жодного звуку, зробив коло над галявиною й на мить завис просто над моїм дубом.

Жовті очі дивилися вниз. Я досі не знаю, чи бачили вони мене. Сови бачать уночі все, це я теж знаю з гімназії; але пугач гойднувся на крилі й пішов понад верхівками слідом за ведмедем, і ліс зімкнувся за ними, наче їх і не було.

Троє на галявині видихнули так дружно, що я почула це зі своєї ями.

— Щоразу думаю, що звикну, — сказав один.

— Бери торбу й не думай.

Вони взяли торбу, ліхтар і рушили назад, тільки вже не тією стежкою, якою прийшли, а навпростець, через улоговину, в бік тракту й міста. Навпростець було ближче.

Я дивлюся їм услід, бо боюся поворухнутися, і тому бачу все.

В улоговині темно. Це я помічаю не одразу, бо в лісі вночі темно скрізь, але там темно інакше: над рештою лісу крізь гілля проглядають зорі, блищить роса на папороті, сіріють стовбури беріз, а в улоговині немає ні зір, ні роси, ні беріз, наче хтось вирізав із ночі шматок і забув покласти щось натомість. І тихо. Ліс, який не мовчав увесь вечір, у тому місці мовчить.

Ліхтар запливає в цю темряву, як у воду, і тьмяніє. Жовта шпарина стає рудою, потім бурою.

Перший із трьох зупиняється. Підносить до очей вільну руку й довго на неї дивиться, і я не розумію, на що там дивитися, доки не падає ліхтар: тримати його вже нічим.

Вони кричать. Крик долинає до мене глухо, як із-під ковдри, хоча до них якихось п'ятдесят кроків. Один кидається назад, робить три кроки, чотири, і на п'ятому з нього опадає все, що робить людину людиною, тихо, без крові, як обсипається з гілки мокрий сніг, і далі по траві ще трохи біжить щось біле й незграбне, і лягає.

Я затискаю собі рота обома руками. Кусаю долоню, щоб не закричати, бо не знаю, чи воно чує, чи воно ходить, чи є йому діло до крику під вивернутим дубом за п'ятдесят кроків. Очей я не заплющую. Мені здається, що варто їх заплющити, і воно підійде.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше