Частина 11

Перед Новим Роком завжди хочеться завершити все незавершене, закінчити все розпочате, прибратись, позбутися зайвого: зайвих речей, зайвих думок, зайвих спогадів. На те й він і Новий Рік – аби життя своє заново розпочати. Та чи вийде в Вітки з надіями розпрощатись?
   Ще певний час вона мучила себе думками, картала спогадами, сварила себе за сни такі незрозумілі та долю таку невизначну, вірші їм обом присвячувала…
   

«Мої сни закохані, мої сни непрохані.
Сни мої відірвані від сьогодення дивного.
Сни мої небажані, сни мої занедбані.
Бо як не хотіла – знову снився ти…

Засинаю з думками, думки мої клопоти.
Думки намальовані сном на полотні….
Думки мої не сказані, думки мною нав'язані.
Бо як не хотіла – знову в думках ти…

Ти такий не бажаний, долею не вивчений…
Доля неминуча, доля як німа.
Доле, моя дівчинко, що ж ти мене мучиш?
Що ж ти так зі мною, доленьку сумна?»

   Та доля не відповідала дівчині… Але дні переливались в життя, а життя забирало за собою право вносити нові корективи, нові правила, нові обставини.
   Залишки грудня Вітка вже й не хворіла, хоча на її роботі всі думали протилежне, але виходити з квартири бажання не мала – та й куди виходити, багнюку в калюжах місити? Сніг то випадав, то знову танув. Зима все далі була схожою більш на примхливу осінь. Ніби ось-ось і скоро свято, пальцем дотягнутись – а ти тягнешся, тягнешся, а воно все далі й далі від тебе. Яке там свято, коли за вікном асфальт голий?
    Але якби там не були справи з тою капризною погодою – батьки, яким, може й так само ставало сумно при погляді в вікно, все одно збирались всією сім’єю на свято.
   Надягнула Вітка на себе хутро штучне, в якому жарко було в плюсову то температуру, настрій святковий та пішла за подарунками тридцять першого грудня. І людей на вулицях смішила, і долю свою розважала. Хто ж за подарунками в цей день йде? Вже або все розібрали, або ж черги в магазинах такі, що до наступного Нового Року прийдеться стояти. Та дівчині байдуже – вона лише сьогодні отямилась і наче зраділа своєму стану. Поселилось бажання зробити щось приємне для батьків, хоч для когось...
   З Танькою мала б зустрітись сьогодні, вона така сама пришелепкувата вирішила йти за подарунками, бо зі своєю роботою нічого не встигала. Все малювала цілий грудень то портрети, то майстер-класи проводила. Їй уже точно було не до подарунків та не до Вітки, яку останній раз бачила ще на початку місяця. А дівчина, яка обожнює плітки і все, що її не стосується – не може втратити можливість дізнатись щось новеньке. Ось і мріяла вона швидше з подругою зустрітись аби розпитати за Юрка, може з’являвся за цей час? Уж сильно її ця історія заторкнула.
   Але на жаль не судилось попліткувати з подругою – Вітка не мала ні новин, ні бажання про щось згадувати.
   – Знаєш, Таня… Я оце лежала цілими днями та все думала на усім, що за цей рік впало на мою голову… І вирішила, що переносити ті проблеми в новий рік я не хочу. Хай вони залишаться в старому… А я, якось справлюсь з усім. Тим паче – немає з чим справлятись… Ой, дивись, яке горнятко! – і припала до прилавка в супермаркеті.
   – А правильно! Бо я вже думала в тебе зовсім дах поїде, то ж на крайній випадок хотіла тебе з хлопцем одним познайомити, відволікти, він приходив до мене на майстер-клас, симпатичний, але як і ти зовсім хисту до малювання не має, руки-метли щось по полотну водили, але нічого путнього так і не зробили. Але ж такий гарний…
   – Познайомиш, познайомиш. А зараз пішли на касу, бо бач яка черга!
   І несеться дівчина тоненька додому з пакетами, більшими за неї в пару разів, в калюжі вступає, од вітру перехиляється в різні боки та не здається. Цілеспрямовано крокує, а в думках одне – як би це все гарно упакувати та чи все купила, нічого не забула, нікого не обділила?
   Любила Вітка подарунки упаковувати, сама завжди папір спеціальний для кожного подарунка обирала-купляла. І гроші економила, і від серця робила.
   Мама вже з бабусями, мабуть, страв наготували на рік вперед, тато вже, мабуть, ялинку поставив. Тільки Вітка нікуди не поспішає, вирішила марафет навести – і зачіску пів дня робила з макіяжем, і наряд підбирала пів життя. Лиш телефонний дзвінок від мами змусив дівчину поспішити.
   – Ти там збиратись почала? В нас змінились плани. Ми сьогодні спочатку до бабусі Люби зайдемо, повечеряємо, бо вона щось погано себе почуває з самого ранку, сказала прийти до нас не зможе. Тому о шостій ми будемо на тебе чекати в неї, добре?
   – Добре, – без хвилювання погодилась Віта, знала, що баба вже не молода, часто то голова в неї болить, то ноги крутять, то спина тягне.
   А в баби вдома як завжди смачним пахне. На столі: риба в томаті, картопля запечена, котлетки смажені, салатів – обирай досхочу, а серед них онуччин улюблений – оселедець під шубою, і звісно коронна страва Нового Року – олів’є. Якби не скромність, яку навіть у батьків потрібно інколи вдавати, Вітка взяла б собі цілий баняк того олів’є і сама б усе з’їла. І як це баба встигла сама все приготувати, якщо погано себе почувала? Хитрюща яка, мабуть, просто хотіла в себе всю родину зібрати.
   Любила онучка до бабусі в гості приходити, в неї завжди в дитинство поринала. Всюди на стінах – картини її дитячі висіли, хусточки хрестиком вишиті – баба все берегла, не викидала, хай навіть пилом вкривались.
   А посеред вітальні – ялинка жива, худюща стояла, дощиком блискучим від сорому прикривалась. І що то в старих звичка така – живі ялинки ставити? Зовсім природи не бережуть. Хотіла було посварити бабусю та побачила подарунок на ялинці. Подумала тільки, що наступного року бабі штучну подарує та одразу до подарунка свого ринула. Баба Люба з самого дитинства традиціям своїм не зраджувала: під ялинкою – пакет з мандаринами клала для Віти, а на ялинку – конверт білий прикріплювала. В конверті, як завжди – грошова винагорода за те, що весь рік онучка чемною була. І яка різниця скільки там грошей – баба скільки мала, стільки й могла покласти.
   – Як себе почуваєш? – коли наодинці з бабою лишились, перейшла до розмови онучка.
   – Ой, сьогодні вночі зовсім не спала, голова боліла, цитрамон навіть не допомагав…
   – То, мабуть, на погоду! Ти ж бачила що за вікном діється!
   – І не кажи! Хоч би краплю снігу випало, та все дощ і дощ проклятий…
   – Ага... Ой, в мене ж і для тебе подаруночок є! Тримай! – простягнула пакет яскравий. 
   – Моя мила... То ж не треба було! Нащо гроші витрачала? – баба як завжди за своє.
   – Та ладно тобі, ба, мені для тебе нічого не шкода! Я піду мамі на кухню допоможу, а ти відпочивай!
   Свято святом, а готування ніхто не скасовував. Стояла мама на кухні, за качкою в духовці слідкувала. А в дзвінок дверний тільки й робили, що дзвонили – то тато прийшов, то баба Света спізнювалась.
   Ось і сім’я в зборі, посідали за столом та давай тости один за одним промовляти й закушувати. Все таке гаряче, смачне, соковите... А качка запечена з яблуками яка – слинка тече тільки при погляді на неї. І позабула Вітка про все на світі та й раділа, як дитя мале, простому сімейному затишку.
   І знову чарки цокаються, виделки о тарілки стукотять й слова теплі розливаються по квартирі… Та у квартиру знову хтось дзвонить. Подруги баби Люби чи хто там ще?
   – Я відкрию, то, мабуть, Тамара з п’ятого під’їзду! Я її до нас кликала, бо вона ж сама живе, як же я її в Новий Рік одну залишу?! Ви сидіть, сидіть.
   І пішла баба двері відчиняти, а сім’я далі розпивати спиртне та їсти смачне. І ні голосу, ні сміху з коридору... Тільки почула Вітка як двері зачинилися та баба в бік кімнати іншої сунула. Злякалась онучка – чи не шахраї там часом завітали? А що – в Києві це звична справа! Дзвонять в дзвінок, представляються органами соціального захисту, просять або лічильники показати, або ж якісь папери підписати й заговорюють. А старі вірять усьому, їм локшину на вуха навішати простіше простого. Та потім і гроші шахраям віддають, і золото, і навіть документи на квартиру…
   Побігла Вітка до кімнати, в яку баба зайшла й зойкнула від переляку. Стара за серце схопилась й лежала непритомна на підлозі, ліктями о крісло обпершись біля шафи з книгами. І ніхто ж не почув як вона впала...
   – Скоріше! Скоріше! Допоможіть! – заволала во весь голос онучка, що одразу вся сім’я збіглась.
   – Мамо, що сталось? Серце?
   А баба Люба слова промовити не могла, тільки очі під чоло закатувала.
   – Швидку викликайте, швидко! – кричала мама Вітина. Та свято на щось страшне перетворилось…
   І поки швидка їхала, поки бабу в почуття приводили Вітка кімнатами тинялась, то в вікна заглядала – перевірити внизу наявність машини, то книги на полицях перебирала від хвилювання. І звідки в баби книги, якщо вона читати не любить? Як і косметики повно – хіба фарбується? Проте квитанцій, паперів, рахунків, чеків стільки, що можна стіни обклеїти. Нащо старі збирають все це? Аби тільки пил збирало лежало…
   Та Вітка любила в бабиному серванті скарби знаходити ще з дитинства: помади, прикраси, гребінці, усе, що блищало й увагу привертало. Як сорока на все яскраве кидалась й собі привласнювала. Одного разу так і ланцюжок золотий в баби забрала собі, сильно їй сподобався блискучий, що баба від пропажи майже свідомість не втратила, так переймалась, й прийшлось онучці зізнатись у своїй крадіжці. Та то давно вже було…
   Поринула дівчина в спогади давні й все на сервант дивилась, все він її заманював… Бабу Любу підняли, на ліжко поклали, водою напоїли, пігулками нагодували й на швидку все далі чекали… Цікаво, як же тим людям, хто в Новий Рік змушений працювати? Сумно, мабуть… Та лікарям сумувати не можна, вони життя мусять рятувати. А коли життя рятуєш – хіба можна після цього в сум вдаватись?!
   – Нарешті! Приїхали…
   – Віта, візьми мою сумку, вона в вітальні на дивані. І швиденько збери для бабусі ліки з серванту, – наказала мама.
   – Я сама… – раптово промовила непритомно баба Люба, але ноги не піддались.
   – Мамо! Ну що ж ти! – і давай бабу лікарі на носилки та по сходах вниз до машини…
   Вітка швидко схопила бабині ліки, але їх так багато – які ж саме брати? В одні руки не влізуть. Побігла за маминою сумкою й давай в неї все скидати, як раптом бачить – щось блискуче летить разом з пігулками й серцем Вітиним... Здалось?! В сумку руку сунула – пропала там тоненька й щось блискуче загубилось з маминими речами, ліками перемішалось. Щось золоте впало, точно бачила! І давай сумку вивертати на підлогу – швидка зачекає...