Частина 10

Доля – це не тільки те, що буде, але і те, чого не буде. Хоч бери й на квітці жовтій ворожи як далі вчинити... А квітка суха як завжди в блокноті спала, часу свого чекала: може захоче якось Вітка зілля з неї зварити: когось отруїти або причарувати-приворожити? Та хіба цій дівчині треба робити відвар з трав аби чоловіків чарувати? Достатньо просто посміхнутись і щось «ляпнути» в її стилі. І чоловік вже спантеличений, розгублений стоїть й не знає що йому далі робити: чи рятуватись, чи слину з вуст підтирати. А краще і те, і інше. Бо як з Віткою зв’язатись – вже важко жити життям колишнім. Так і Юрку, мабуть, важко зараз, в нього жодної ниточки зв’язку із дівчиною його мрії не лишилось… Тільки адреса ресторану того, в якому Вітка вчора виступала. Як захоче дівчину побачити – знайде її контакти там. Хоча кому їх там знати? Лише ведучому, який відвідає ресторан наступного разу невідомо коли... І що ж Юрку робити тепер, як захоче все ж таки вмовити Вітку із ним до Карпат рушити…? Як шукати цю Горицвітку? В соціальних мережах? Чи може в нього інший план? А може він взагалі й не думає про неї…?
   А вдома кіт як завжди голодний, очима лупатими дивиться, навіть їсти не просить, знає, що хазяйка й без того розумна. М’ясо сире розморозила, коту порізала, кинула й впала на ліжко… А думки навколо голови, як ті зірки після струсу мозку крутяться й одна важче другої, не підняти.
   І тільки б ніхто не дзвонив, не турбував, не порушав спокою. Тільки б дали час на роздуми. Нікого чути не хотіла: ні батьків, ні туристів, ні Таньку. Та всі, як на зло байдужі до тихого благання Віти. Треба було в цей вечір кожному подзвонити! Батьки скучили, бабусі ще більше, Танька все не вгамовувалась, цікаво їй було коли ж Вітка до гуртожитку рушить кохання своє рятувати-склеювати. Нікому не було діло до того, що хотіла дівчина відпочити від всіх та й від себе. Та навіть туристам байдуже було, які на вечір замовили в неї екскурсію. Спочатку сварила себе за те, що на дзвінок від знайомої Каті-екскурсоводки підняла, бо відчувала, що не треба. Катя захворіла, а в неї екскурсія запланована для десятьох людей по нічному Києву, а всі її знайомі гіди вкотре не можуть підстрахувати-замінити. Вітка вагалась, а потім подумала: та чого врешті грошей втрачати? Погодилась. Неохоче з ліжка піднялась, так і очей не зімкнула, думки мучали-знущались. Поглянула вкотре на себе в дзеркало. Вже мала б звикнути до нової зачіски та все лякалась, ніби хтось інший на неї дивився. А ні – вона, справжня-справжнісінька. Тільки волосся відрізала наче з розумом – грам залишила. Бігти їй треба зовсім в інший бік до кохання свого, а вона на роботу тікає аби відволіктись, не думати. От чи не глупа? Не поспішала дівчина до Юрка, ніби знала, що їм ще все життя попереду разом світанки стрічати й вечори проводжати…
   А сонце сідає взимку рано, не встигаєш кліпнути. Вже після сімнадцятої – лиш ліхтарі вуличні світло створюють. І суне Вітка назустріч туристам та все навколо їй вчорашній вечір нагадує… На кожному куті міста – образ Юрка перед нею. Тільки сьогодні холодніше стало, температура різко вниз опустилась. Ще вчора був плюс – сьогодні вже мінус жирний бурульками з дахів звисає. Чи то просто без Юрка тепер морозно? Сьогодні вже нема кому її гріти, може й справді захворіти. Хоч би чаю гарячого десь купила, випила, горло зігріла…
   І суне, ноги ледь по ожеледі пересуває, за день встигло все розтанути що вчора нападало – і на лід перетворитись.
   А екскурсія у дівчини затяжна сьогодні, аж до ночі… За таку екскурсію добре платять: триста гривень з людини! Правда, тільки від думки, що прийдеться більше шости годин блукати по холоду – зуби зводить. Сьогодні б їй краще взагалі відмовитись від прогулянок по морозу, але гроші самі в кишеню не стрибнуть, як підвернувся шанс – треба використовувати.
   Нічна мандрівка в історію міста, яка розгортається, як захоплива подія розпочалась о шостій нуль-нуль. Місто вже, як домашня господиня, було готове зустрічати гостей. І на стіл накрило, страв куштуй – досхочу, як на справжньому Різдві: сім страв – сім вулиць по плану.
   Як це тільки в понеділок ще група людей зібралась? Зазвичай всі туристи приїжджають на вихідні – а тут на тобі! Ще аж десять їх! Могло б бути й більше, якби справді вихідні були, до п'ятидесяти збирають на цю екскурсію. Ну, це й добре, що мало. Може вийде в Вітки їх швиденько зводити по всіх місцях відомих й відпустити… Та скоріш за все так і буде: хто ж захоче всю ніч по холоду ноги морозити?
   На Львівській площі зустрілись, перезнайомились і гайда по вже знайомому маршруту: вулиця Січових Стрільців – Полтавська – Дмитрівська – Бульварно-Кудрявська – Тургенєвська – Павлівська – Гоголівська…
   Вітка усе розповідала те, що сама знала й половину вигадувала. Все чекала, коли ж думок про Юрка позбудеться, відволічеться, а вони ще більше голову займали, важливі дати в голові переплутували. Та хіба люди щось знали, розуміли? Вони вірили кожному Вітиному слову.
   І йшли всім натовпом потаємними щілинами та шпаринами тутешніх кварталів, споглядали дивовижний будинок «трансформер» та будинок з ібісами, вивороти старовинних дворів, старосвітські особняки та містичні київські оселі – куди ж без них? І щоб остаточно не змерзнути і не втратити бажання пересуватись по холодному місту – люди забігали в кожну зустрічну їм міні-кав’ярню аби запастись гарячим духмяним глінтвейном або ж чимось міцнішим. Йшли, п’яніли й оцінювали взірці архітектури різних епох старовинного міста…
   А Вітка думками п’яніла. Здавалось їй, що це не вона своє життя проживає – вона просто зі сторони дивиться й нічого змінити не може. Все про бульйон та ковбасу розповідала, про Другу Світову, про німців, про будинки, де жили жінки-відьми, чоловіки святі й шпигуни – та про своє думала. А люди все не втомлювались задаватись питаннями й глінтвейном заливатись…
   Не встигло й трьох годин минути, як опинились вони в кінці маршруту – екскурсія кінця добігала. І як так швидко Вітка впоралась? Чи то половину розповісти забула, чи то навпаки швидко тараторила.
   – Кажуть, у вас вже на Софіївській площі ярмарок різдвяний відкрився! Може, відвідаємо? А, Вікторія? Проведете нас? Ми вам доплатимо!
   А що робити – проведе звісно. Хоч і змерзла, як цуценя безпритульне, хоч би хтось з чоловіків зігрів – а ні, всі по парах, під руки гріються.
   На Софіївській площі сьогодні тихо й спокійно. Як ніколи. Авжеж – понеділок, дев’ята вечора! За годину ярмарок різдвяний зачиняється й прилавки вже потрохи прибирають. Але на краще, що натовпу немає. Можна спокійно насолодитись вогниками різдвяного ярмарку та його смаколиками. Бо в вихідні дні черги за їстівним-питним-п’янким стоять по кілометру – не просунешся. А зараз – досхочу замовляй! Та й тільки апетиту в дівчини немає – спогадами знову наїдається...
   Її друзі по екскурсії розбіглись хто куди: хто за чебуреком, хто за самогонкою, хто за глінтвейном знову, хто за сувенірами… А вона стоїть, одна-однісінька посеред площі, на місці, де за п’ять днів ялинка новорічна стоятиме – і гойдається од холоду, тремтить. Йшла би вже додому – чого мерзнути?
    Та дзвінок від незнайомого номеру від морозу пробудив.
   – Слухаю.
   У відповідь тиша. Наче примара дзвонить.
   – Слухаю, – повторює розсерджено.
   Та далі мовчать. Діти малі біснуються чи що? Зв'язок поганий?
   Вітка третій раз повторила та ніхто відповіді не дав. Слухавку поклала, в небо голову закинула – жодної зірки, лиш місяць повний, і так близько-близько до землі, наче впаде зараз й всіх розтопче.
І знову дзвінок. Та що ж таке?
   – Алло!
   – Привіт… – голос до болю знайомий…
   І серце вистрибнуло з ліфчику, по тілу шершавому від мурах прокотилось й в п’яти впало, під устілку закотилось…
   Та мовчання тепер по обі сторони. Вітка перша порушила.
   – Це хто? – хотіла почути інший голос, впевнитись, що це не той, про кого думає.
   – Ти ж знаєш.
   – Юрко…? – тремтяче.
   – Квітка… – відповів.
   – Звідки... – не договорила.
   – От в тебе пам’ять дівоча! – спокійно.
   – Звідки номер?! – не вгамовувалась.
   – Ти ж вчора вночі дзвонила з мого на свій телефон, коли знайти не могла. А він під ліжко впав… Зовсім все забула.
   – Ох…
   – Ти де зараз? – безцеремонно.
   – Я? – вухам не вірила.
   – Ну не я ж.
   – На площі.
   – На Майдані?
   – Майже. На Софіївській.
   – Гуляєш?
   – Працюю.
   – Так пізно?
   – Трапляється.
   – Хочеш прийду до тебе?
   Мовчить, не знає що відповідати. Забула геть за все. Та можна було все що завгодно забути – ім’я своє, рік народження, але як можна було не згадати про те, що Юрка номер телефону у своєму мала цілий день? Ледь від щастя себе не відрізала!
   А її робочий час вже давно скінчився, і додому вже можна їхати, грітись чаями гарячими – та не хочеться тепер. Тільки б з Юрком поїхала – та хоч вже і в Карпати, хоч куди! Але тільки з ним… Весь день думала, не вгамовувалась – і ось він, знову на голову з неба звалився, як сніжинка. І хоч би не розтанув… Хоч би всю ніч цю, як минулу – словами заговорював, руками зігрівав, теплом своїм причаровував… А вона й не проти знову в його обійми впасти, потонути й від всього світу зникнути!