Частина 6

І нічого не ставалось поганого. Тільки все наперекосяк йшло, за щоб не бралась. Жила собі Вітка влітку й роботи змінювала, як сукні. Та погода разом із нею настрій кожного дня новий вдягала: то холодно ставало, як весною ранньою, то палало – від сонця не сховатись.
   Не знала Віта, як літо проводити за кордонами міста пильного, моря не бачила й перед океаном не стояла. Знала лиш, що жарко там теж. Але ж вода завжди поруч. А в дівчини – лиш в пляшці.
   То вже серпень до осені човгає, час за собою манить – а роботи достойної так і не знайшлось. Точніше такої, щоб серцю полюбилась. Ким тільки за два місяці Віта не працювала: і нянькою в садку, і продавчинею в весільному салоні, і знову в музеї – все перепробувала, але на смак не підходило. Вірші між роботами тільки встигала писати. Прокидається на світанку – записує в нотатки пару рядків римованих та спати знову до будильника лягає. На зупинках, в автобусі, на обідніх перервах, в метро – всюди книги читала й слова римувала. Так скоро і збірку вже можна видати… Та хіба вона думала про це?
   Лиш перед сном нотатник свій паперовий, часом змучений, відкривала, на квітку жовту суху дивилась й згадувала поцілунок терпко-солодкий з присмаком вишневої настоянки та кохання мінливого...
   Ніхто її серцю любий не був. Вже й Танька декілька разів намагалась подругу познайомити зі своїми друзями художниками, митцями та й просто хлопцями «з району» – а та ні в яку! Все повз. І час повз неї проходив, і любов не зупинялась. Та хіба вона знала, що таке «любов»? Так, чула, але сама не куштувала... Тільки поцілунок тот чимось схожим був. Але що вже згадувати? А вона згадувала, вірші писала...
   Звільнялась з роботи, не встигала адреси запам’ятовувати. І чого їй тільки бракувало?
Нянькою в дитячому садочку пропрацювала тиждень. Вистачило б і на більше, якби не діти балакучі та не робота нянькою. Приходила додому – капустяний лист до чола прикладала та все біль не зникала.
   В весільний салон влаштував її дядько, відкрив нещодавно, а довірити цю справу нікому не міг. Ось і довірив племінниці рідній і сам звільнив її через місяць. Салон новий, нікому не відомий, хоч і в торговельному центрі був в центрі Києва. Та тільки треба було багато чого там робити: моделі суконь фотографувати, в соціальні мережі фото виставляти, в салоні по місцях плаття розвішувати, прибирати та й ще по інших весільних салонам ходити – моделі свої пропонувати. В дядька була ціла фабрика!
   Та не виправдила надії його племінниця.
   Останнім був знову музей. Вітки улюблений в Києві. Туди вона подеколи ходила з Танькою аби відволіктись від буденності, але працювати в музеях вже не бажала. Та це новий музей. Нового формату. Величезний, як палац! Просторий, з вікнами до стелі. Заходиш – і розчиняєшся в ньому, вдихаєш запах свободи і відчуваєш гармонію із собою. Відключаєш розум, включаєш слух, очі, серце і ходиш – годинами.
   Віту без проблем взяли на роботу, подивившись лиш резюме, яке вона ввечері після походу з Танькою відправила їм на пошту – і вже наступного дня вдягала футболку із написом «АРТ-простір». Їх не цікаво як виглядає дівчина, що вона закінчила та чи є в неї досвід роботи. Їх цікавив її вік, манера спілкування та бажання працювати. А оскільки грошей Вітці бракувало ціле літо – вийти на роботу по першому проханню вона не пропустила.
   І день за днем прокидалась зранку раніше сонця, включала ранкове радіо, смажила тости, щось читала й не мріяла ні про що. Часом й вірші не писались, натхнення не відвідувало, старі перечитувала.
    Мама так і не дізналась про втрату, слова жодного більше за сережки не запитала, бо ж і часу не було по гостях ходити – робота в усіх почалась. Тільки Вітку все совість мучила, все не могла вона змиритись із втратою своєю, все думала-гадала. Життя текло від неї, а вона не сперечалась, не наздоганяла. Чекала, коли щось погане станеться, бо ж мало щось все ж таки статись, як сережку загубила, пророцтва бабині недосказані здійснитись. А нічого не ставалось, нічого не змінювалось. Лиш працювати починало подобатись…
   І кожного дня одне й те саме: «Троєщина – Майдан Незалежності» і пішки до музею хвилин двадцять…
   Приходе Вітка на роботу в музей широчезний, експозицію нову вішати й заглиблюється у життя людей їй невідомих. Полюбились їй найбільше виставки, що тільки в цьому музеї відкривались. Про людей з України, що мали талант божий та померли давно, так за життя нікому відомими і не стали. Ось тільки зараз їх час настав. Щоб інші побачили, які люди в Україні колись жили, яку спадщину після себе лишили.
   І знаходили ж якось організатори інформацію про цих людей по всій країні і всі шість залів розміром один як торговельний центр творами їхніми завішували. То й Вітка поки оформлювала виставку, поки фото в рамки ставила, поки на стіни їх клеїла – читала біографії та сльози пускала. «Просто не в той час народились» – мовила тихо. Й далі за своє розвішувати й сумувати. Надихали її такі люди, що слід по собі лишили, хай і не при житті.
    Вже й вересень наступив, що зовсім на осінь не схожий. Дощами не лив, листя не осипав, вітрами не обіймам. Тільки сонце палило більше, ніж влітку. От тобі і погода! А Вітка вже чекала, коли ж землю листям засипле, що купатись в ньому можна буде. Ходити дорогами золотистими, листям опалим шурхотіти, слова в вірші нашіптувати. І створила дівчина за осінь віршів ще більше, ніж за життя своє. Все писалось їй про душу однісіньку, про долю зачаровану, про погоду мінливу. І на серці то радісно, то сумно – не розуміли ніхто її. Навіть Танька з часом перестала розуміти, що всередині подруги відбувається. Мовчазна стала, закрита. Про що думала цілими днями? А скільки чоловіків гідних повз себе пропустила!
   Сидить на лавиці, каву п’є, книгу читає. І вже волосся за пів року відросло, в косу заплетене. Як так швидко? Мов на дріжджах. Вуста червоним намастила, очі підвела – завжди любила виглядати гарно. І як з такою не познайомитись? То й підходили хлопці, каву приносили, на побачення кликали, квіти дарували – а та викидала. Не любила вона квітів живих-зірваних-мертвих. Тільки на свою квітку жовту в блокноті дивилась й все чекала на щось…
   – Є плани на вечір? – запитала якось Танька пізнього жовтня.
    – А що? – із недовірою питання на питання.
   – Та хотіла тебе на літературник запросити сьогодні!
   – І що там?
   – Вірші читають, прозу! Ти б могла щось своє почитала, себе людям показати, на інших подивитись, надихнутись.
   – В якій годині? І де?
   – На Софіївській площі, о сьомій. Ти на роботі ж сьогодні?
   – Так, до шостої працюю.
   – То що йдемо?
   – Я навіть не знаю, – розгублено.
   – Та пішли, розвієшся! Тобі сподобається! Все, зустрічаємось на Майдані біля маку, там прогуляємось вверх, – не дочекалась згоди подруги, сама все вирішила.
   Пори року місцями помінялись. Літо було осінню, осінь стала літом. Що з зимою буде? Не за горами ж! Кінець жовтня минає, мало б і вітерцем каштани з дерев позривати, а ні – висять ще, красуються, за людьми споглядають з висоти неба.
   Київ в жовту-гарячу сукню вбраний, хусткою блакитною, кольору неба вкривається й проміння сонця до вечора не відпускає.
    А центр міста, Майдан Незалежності, в будь-яку пору року голосами повен. Особливо ввечері в вихідні дні – не проїхати, не пройти. Молодь гуляє, хот-доги пивом запиває, закохані цілуються – старі вулиці милуються.  
   Танька крокувала на зустріч. Волосся чорне, рівне, очі блищать – і не зрозумієш здалека чи то через тіні з блискітками, чи щось в собі зачарованого таять. Посміхається як Вітку бачить – і все навколо не важливим стає.
   Замовили в дорогу наверх по стакану настоянки міцної вишневої і в роті мов пересохло, спогадами вкрило. Та Танька одразу спогади ті Віткини розвіяла балачками своїми про те, про се.
   – Вірші вирішила які прочитаєш на вечорі?
   – Ні, я читати не буду. Послухаю інших, подивлюсь, хоч як там все проходить.