– Мамо, ти куди? – мати на двір вибігла і вся в думках. Куди це вона?
– Я... Ти гуляй, гуляй, за братиком дивись, а я… зараз… зараз повернусь. Махнула рукою й пішла поспіхом за кут дома.
Тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий рік. Київ. Дітей на вулицях самотніми лишають, хату на ключ зачиняють, а ключ – під підстилку коло дверей, і не бояться, що обкрадуть, і не бояться, що дітей вкрадуть. Боронь боже! Кожного стрічного-пересічного в місті знаєш. Якби щось подібне сталось – одразу б весь Київ на вухах! Тому дітей – на вулицю. Один раз додому забіжать за день поїсти, і знову на двір... А Надьку тим паче. Нема з ким лишати, тому сама з братом гуляє, соплі йому підтирає. Мати по роботах бігає, борщі вдома варе та й часу має лише на нічний сон.
Сидить дівча на лавиці мале, сім рочків вчора виповнилось, волосся темне-темне, ледь плечей торкається, братика чотирирічного під рукою тримає, іграшки з рота дістає, сварить.
– І куди це мама пішла, а Костя? В магазин, може? Цукерок хочеш? – брата схопила на руки, побігла за мамкою…
Костя малюк непосидючий, так і оре на весь двір, не любить на руках сидіти, завжди йому треба кудись бігти, щось ламати, Надьку злити.
– Тссссс, – Кості. Зупинилась за аркою. Та куди це мама? Магазин пройшла і в бік вулиці головної до ринку сунула. Надька за нею, брата – за собою.
Все йде і йде, а казала «зараз повернеться»! За універмаг мати зайшла, де вони всією сім’єю скупляються, коло лавиці зупинилась – чоловік сидить.
Надя за кущ – враз сховалась. А брат противиться…
– Помовч п’ять хвилин! Цукерки тобі всі свої віддам!
За цукерки хлопчик що завгодно зробить! Навіть помовчить. Надька руками листя відсуває, очі блакитні зараз повипадають від цікавості! Мама стоїть посеред вулиці, а поряд – чоловік, Наді та Кості невідомий. Молодий, молодший за маму. На зріст – не високий, статура – міцна, плечі – широкі, волосся – чорне, як вугілля. І про що він з мамкою говорить? А одягнений як! Ніхто таких джинсів, як він в місті не має! І щось кольорове в руках тримає... Що то в нього таке?
В братика вже терпець урвався, не може всидіти на одному місці, а Надці ой як цікаво, що ж то за чоловік і чому мама з ноги на ногу перестрибує? Хвилюється? А мамка – красива… Волосся – темне, кучеряве, біозавивку нещодавно зробила, тіло – худе, мов гітара, тільки ось сукня якась дивна, легка, мов простирадло, і вся в маленькі цяточки, колір тьмяний, наче випраний мільйон разів. А втім, всі в таких ходять... Тільки мама навіть і в такій сукні не втрачає своєї чарівності. Чого лише вона так нафарбувалась? Ніби буряком щоки натерла! Червоні, палають! Чи то злиться?
– Тссс, кажу тобі! Бо не дам цукерок! – брат знову нервується, вже хоче в пісочниці бавитись. А Надька не може відпустити, бо ж без її нагляду точно або ногу зламає, або каміння в когось жбурне. Та й куди вже відпускати – заблукає, пів години йшли за мамкою...
Стисла брата ще дуже та й затулила йому вуста рукою. І далі – спостерігати…
Мамка стоїть слухає, чоловік розпинається. Про що – не чутно. Щось біле, паперове з кишені модних джинсів дістає, мамці простягає – не бере, відштовхує. Мовчить, волосся поправляє пальцями без кінця. Першою діалог закінчила. По щоці чоловіка ляснула й рвонула! А він – за нею. А вона йому: «не бачила тебе стільки років – стільки б ще не бачила! Ось і вертайся до своєї хвойди! А про нас забудь! Назавжди!»… Єдине, що почули Надька з Костею. Та хіба Костя щось зрозумів? І хто така «хвойда»? Доньці цікаво стало.
Чоловік було побіг за мамкою, та йому знову щось гаркнула, не обертаючись, тільки рукою лице витирала. Плаче? А люди йдуть собі, очі витріщають, а та на них уваги не звертає, в бік дому прямує…
Чоловік так і залишився на лавиці сидіти в джинсах своїх модних… А діти – в кущах. Вибігли – не до мамки. До нього. Костю Надя знов на себе. І як не втомлюється тягати малюка на руках своїх тоненьких? Сама, мов гілка.
Не встигли два слідопита до чоловіка з темним волоссям підійти, як той піднявся й сунув куди очі глядять, в протилежний бік від мамки. Не встигла Надька в нього нічого розпитати. Не встигла дізнатись, хто ж він такий, за що його мамка так… Лиш крикнула вслід:
– Ви щось забули! – тоненьким голоском.
– Заберіть собі! – крикнув і в натовпі розчинився...
Дівча як витріщилось! Відкрило коробку. Ніколи в житті такого дива в руках не тримало – пластилін! Невже такий існує? Тільки по шість кольорів бачила в коробці і всі тьмяні були, а тут – тридцять шість! Диво-дивне! І такі яскраві, аж очі сліпить! Де він взяв такий скарб?
Зиркнула на чоловіка – ніби й не було…
А братик вже й тягнеться до коробки кольорової. Надька мовчки подивилась мовляв: «моє – не чіпай!», брат без слів все зрозумів. І сховала під футболку.
А мамка – попереду. Наздогнали. Йде, сумна, стривожена, про щось думає, дітей не помічає.
– Мамо!
– Ой, а чого це ви тут? Я ж сказала вам у дворі гуляти! – І Костя плакати… До мами хоче, чи їсти, чи спати вже… Реве, як ніби на голку наступив, зупинитись не може. Мама краплі вологі з щоки витерла, сина на руки схопила, в кіоск заглянула – «цукерки скоріш продайте!». А син не припиняє. Ридає, люди обертаються. І всі утрьох додому….
#2479 в Жіночий роман
#11093 в Любовні романи
#4362 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 30.03.2020