Відлуння живих легенд.

Іти до кімнати із тим «кривим» дзеркалом не дуже хотілось, то ж Юлька вийшла з дому в пошуках Василини. Поруч із вдовою їй було спокійно та затишно. Знайшла її у дворі, біля вуликів, що різнокольоровими чепурними будиночками згуртувались за домом. Вона якраз зібралась качати мед. В одній руці тримаючи димар, іншою розкривала вулик під незадоволене гудіння мешканців. Василина була без рукавиць, без бриля, без жодного захисту. Бджоли кружляли довкола неї, намотуючи кола. Юльці стало трохи млосно.

- Юлю? Допоможеш? – засікла бідолашну Василина.

- Я? – затнулась Юлька.

- Ти не бійся, мої дівчатка смирні. Хоч і не дуже хочуть мед віддавати… йди сюди, глянь, яка краса.

Не дихаючи, Юлька зазирнула всередину вулика.  На стільниках, переповнених янтарним медом діловито гуділи смугасті красуні, перебираючи міцними волохатими лапками, бриніли крильцями. Тягучий медовий аромат ширився довкола. Юлька замилувалась, забувши про страх.

- А що мені робити? – запитала.

- Ну, хоч медогонку покрути.

- Добре, а де вона?

- Бери рамку, - Василина передала Юльці важезні стільники, повні меду.

Сама взяла дві рамки і повела свою несміливу помічницю під навіс, в кількох метрах від вуликів. За ними причепились із десяток найбільш жадібних бджіл. Вони загрозливо гуділи літаючи над головою Юльки, що йшла за Василиною, зіщулившись та втягнувши шию в плечі, і вже готова була заспівати пісеньку Віні-Пуха.

Шлях видався надто довгим, та, нарешті, опинившись біля медогонки, вдова сказала їм щось, хто зна якою мовою і грізні комахи, зробивши коло учти, розлетілися врізнобіч. Василина взяла рамку поставила її в миску і почала розпечатувати стільники, відкриваючи погляду неймовірну розкіш. Рідке золото виблискувало у променях сонця, поволі стікаючи в миску. Юлька повторяла все за нею, невільно любуючись цією красою.

Переконавшись, що дівчина дає собі раду, Василина показала, як користуватись медогонкою і залишила її саму. Юлька крутила ручку нехитрого пристрою такої собі діжки, в якій швидко оберталися стільники. на дні збільшувалась тягуча запашна бурштинова калюжа. Нарешті, не втримавшись, взяла трохи воску із миски. Жувала мов жуйку, насолоджуючись сонячним смаком. Василина все носила стільники, меду в медогонці ставало все більше, обертати її ставало все важче. Юлька чим раз виразніше відчувала втому.  Раптом чиясь сильна рука впевнено охопила юльчину. Крутонула кілька разів, аж засвистіла медогонка.

- Працюєш, нявко?

- Іване? – озирнулась Юлька.

- Я тітці Василині допомогти прийшов, а тут уже все пороблено. І така  файна помічниця у неї… мені б таку, - окинув поглядом ладну постать.

- А більше нічого тобі не треба? – з під лоба глянула Юлька.

- Треба, - посміхнувся, - меду свіжого, - потягнув великий кавалок просякнутого медом воску.

- О, Янічок наш прийшов, - увійшла з останніми рамками Василина.

- Я, тітко, на роботі затримався. А потім ще до няня заїхав.

- Як він?

- Одужує помалу. То кажете, не треба вам вже моєї помочі?

- Та вже по роботі. Юля у нас молодець, справжня ґаздинька, - посміхнулася Василина, а давайте чаю з медом, а й палиночки? – підморгнула.

- Оце тітка діло каже, - розцвів Іван.

Вони сіли за стіл просто неба під хатою. Юлька виловила на подвір’ї Ярика, засмаглого та замурзаного. Той з апетитом накинувся на смаколики. Юлька не могла налюбуватися на нього. Бліденький хворобливий хлопчина, на очах перетворювався на міцненького непосиду. Цьому не було жодного раціонального пояснення. Та Юлька і не шукала його. Надто рідко в її житті бувало так. Просто добре. Так спокійно і тепло на душі, як в товаристві цих чужих людей, їй вже не було дуже давно. Ще коли батьки були живі і вони дружньою родиною збиралися на кухні в Дарини. Юлька сиділа, задумавшись. Двома руками вона тримала велике полив’яне горня з чаєм.

- А це що в тебе таке?! – Іван безцеремонно торкнувся пальцем її зап’ястка.

- Це її гадюка хапнула! – вигукнув Ярик.

- То ж я бачу, - кивнув Іван, - у мого діда на нозі такий же шрам. Він косив сіно, та й не помітив змію в траві. Пам’ятаєте, тітко,  дядько Мирослав його ледве на ноги поставив. В лікарні вже ампутувати ногу хотіли.

- Пам’ятаю, - неуважно кивнула Василина.

Іван обережно взяв Юльчину долоню в руки.

- Диви, які зуби! Велика була гадина. Ти ж певно довго хворіла, га, нявко?

- Та ні. Наскільки мені відомо, зовсім не хворіла, - зітхнула Юлька, віднімаючи в Івана свою бідолашну руку.

Цей факт своєї біографії вона, зазвичай, згадувала неохоче, незважаючи на те, що в дитинстві він приносив їй певну популярність серед друзів в дитсадку. Чесно кажучи, і згадувати особливо було нічого. Прикрий випадок трапився, коли Юльці всього два роки було. Батьки тоді в похід з друзями вибрались. Юльку з собою потягли – тато її замість рюкзака, на плечах ніс.

Вершина підкорилась швидко, а от зворотній шлях не дуже. Один з хлопців ногу вивихнув, ще й дощ почався, стемніло зненацька. Заночувати вирішили на перевалі, розбили табір. Рано вранці, коли всі спали, Юлька з намета  вибралась і зникла. Знайшли її лише через добу – на дні маленького висхлого озерця. Поруч лежала мертва гадюка, а на зап'ястку – ось ця прикра відмітина. Так розповідали батьки.  В основному тато, бо від мами і двох слів на цю тему неможливо було витягнути. А Юлька пам'ятала лише очі – червоні, кров'ю налиті, і шепіт – слова чужі, заворожуючі і незрозумілі. Потім її відвезли в лікарню, разом із змією, яку треба було дослідити, бо була «дивною». Так казала мама. І все писала щось у своїй чорній книжці з дерматиновою обкладинкою. Юлька здогадувалась, що в тих записах є і про дивну змію, і про те, чому вона не заслабла від укусу. Але мама сховала книжку. Сховала, так надійно, що всі спроби відшукати її, закінчились нічим.