Тіні не зникають опівдні.

Яскраве світло вперто лізло під зімкнуті повіки. Вдихаючи млосний запах ліків, Юлька лежала, і боялася сполохати сон . Знала – варто відкрити очі і хвиля болю накриє знову. Вона розуміла, висіти ось так між реальністю і небуттям довго не вийде, і все ж відчайдушно тягнула час.   

Гримнули двері. Під чиїмись легкими кроками скрипнула підлога. З прочиненого вікна повіяло свіжістю та прохолодою. Набравши в груди зимного повітря, Юлька різко звелася на ліжку, наче виринула із небуття.

Побачене не здивувало. Білі лікарняні стіни тиснули, нависаючи над ліжком.  Крапельниця п'явкою вчепилася в руку. З молочно-білої лампи під стелею лилось бліде світло. В брудний умивальник у кутку  із дірявого крану розмірено крапала вода. Вкрита запраним лікарняним простирадлом сусідка по палаті мирно сопіла, додивляючись сон.

    -Тихо-тихо. Лежи. – над ліжком схилилася  знайома уже Юльці медсестра.

- Що зі мною?

- Зачекай, я покличу лікаря, -  Ксеня швиденько підійшла до прочинених  дверей палати.

- Отямилась, - повідомила комусь в коридорі.

За хвилину з’явився високий лікар в окулярах з товстими скельцями. Той самий, що виніс вирок Ярику, тієї клятої ночі. Не дивлячись Юльці у вічі, він взяв її за руку, рахуючи пульс. Потім, посвітив ліхтариком у зіниці.

- Як вас звати? Пам’ятаєте?

- Юлія.

- Прізвище?

- Солонар. Мені сімнадцять. І я в лікарні у Міжгір’ї… - передбачаючи наступні запитання, відчеканила Юлька.

- З пам’яттю все добре. В голові не паморочиться?

- Ні.

- Юлю, з вами хоче поговорити слідчий, щодо… вашого брата,- лікар прочинив двері у коридор. - Заходьте, тільки не довго. На порозі з’явився молоденький слідчий. Із його поважно-урочистого вигляду можна було зробити висновок, що хлопець на цій роботі зовсім недавно. Він із усіх сил намагався приховати своє хвилювання під напускною серйозністю. Руде хвилясте волосся смішно стирчало, гострий пташиний носик у ластовинні постійно морщився, наче хлопчина винюхував тут здобич.

- Д…добрий день, - він підійшов до ліжка, сів на краєчок стільця з поламаною спинкою. Із товстої синьої папки дістав папір і кулькову ручку.

- Маю скласти протокол допиту, - повідомив поважно.

- Ви  знайшли Ярика? – біль в юльчиному голосі змішувався з примарною надією, яка, незважаючи на обставини, все ще жевріла в її душі.

- Поки що ні, та ми працюємо.  Саме для того, щоб пришвидшити пошуки вашого брата, і його викрадача я мушу допитати вас.

- Я слухаю, - спокійно мовила Юлька, переводячи подих.

- З якою метою ви приїхали?

- Привезла брата до мольфара.

- До мертвого мольфара?

- Я не знала, що він мертвий.

- Чому ви одразу не повернулись?

- Було пізно. Дорогу затопило. Я планувала повертатись вранці наступного дня.

- До лікарні вас привіз підозрюваний?

- Так.

- По затопленій дорозі і напівзруйнованому мосту?

- Йому це вдалося.

- Що було далі?

- Далі мені повідомили, що мій брат не доживе до ранку. А Орест просто взяв його і зник.

- Ви намагались перешкодити Стафійчуку?

- Намагався лікар, але Стафійчук його відіпхнув, а я лише просила.

- Що відбувалося потім?

- Не пам’ятаю.

 -Спробуйте, -настоював слідчий…

- Здається, я побігла за автомобілем. Все, більше нічого.

- То ви не пам’ятаєте, як опинились на лікарняному ліжку?

- Ні.

- Характер ваших травм свідчить про те, що вас збив автомобіль.

Темні спогади, мов комахи, полізли на світло. Яскравий спалах, виск гальм. Удар. Темрява, яку розрізав навпіл яскравий спалах громовиці. Надсадний рев ведмедя.

- Так. Напевно так і було.

- Але вас знайшли за двадцять з лишнім кілометрів звідси. В лісі. Ви намагались стрибнути в колодязь.

- Справді? Не пам’ятаю. – Тихий голос Ярика все ще дзвенів в голові, кликав крізь пелену забуття.

- Жодних ідей, як ви там опинилися?

В пам’яті спливли хижі очі Стефана і широка спина Чугайстра.

- Я ж кажу, не знаю, - з притиском повторила Юлька.

- У пацієнтки може бути ретроградна амнезія. В неї черепно-мозкова травма, а ще -  шок, нервовий зрив. Іноді пам’ять стирає стресові моменти, аби захистити організм від перенапруження. – зачастив лікар, який весь час стояв за спиною поліцейського, дивлячись Юльці в рота.

- Я розумію. Гаразд, відпочивайте, - підвівся поліцейський. Раптом в кишені його чорної шкірянки запищав мобільний.

- Так? А що вдова? Ну, звісно! Так я й повірив. Чому не дають ордер? От зараза!- Чимось розчарований, хлопець поклав мобільний у кишеню.

- Одужуйте, ось візитка, зателефонуйте, коли щось згадаєте - попрямував до дверей. Лікар потупцяв за ним.

Юлька лежала в соте прокручуючи в голові події тієї ночі. Орест стоїть, важким поглядом дивлячись на Ярика.  Губи стиснуті до білого. Зазирнувши на мить в його очі, Юлька захлинулася відчаєм і болем. В ту мить вона змирилася із втратою. Змирилася, і не могла розгледіти примарну надію на дні глибоких сірих очей. Надію, до невпізнання замасковану душевною мукою. Дивлячись, як витікає життя з тіла братика, Юлька хотіла лише, щоб це швидше скінчилося. Хотіла померти, щоб весь час бути з Яриком. Хотіла, щоб всі вийшли і залишили їх самих. А Орест? Що він думав собі? Невже… Невже таке могло бути? Невже надія була і є навіть зараз?

- Еее.. Ксеню, покличте лікаря! – закричала,  аж луна прокотилася палатою. Сполохана  Ксеня підхопилася з сусіднього ліжка, на якому сусідка по палаті розклала каталоги косметики, і притьмом кинулась  виконувати прохання. Лікар з’явився дуже швидко. Стривожений і засапаний він на ходу доїдав щось, судячи із запаху шматок ковбаси.