По той бік водограю.

В якомусь потьмаренні Юлька бігла вздовж траси. Плакати не могла. Зупинитись також. Серце билось то надто голосно й швидко, то, навпаки, повільно і ледь чутно. Вона все ще не вірила у те, що сталося. Не залишало відчуття, що коли забігти досить далеко, то все мине, мов жахливий сон, і з Яриком буде все добре, і він буде поруч.  Автомобілі об’їжджали її, пронизливо сигналячи. Загубившись у просторі і часі, Юлька бігла і не могла зупинитись. І, врешті решт, стало байдуже, куди і навіщо.

Вітер завивав у вухах. Дощ вже став зовсім звичним, змокла до нитки Юлька перестала відчувати його. Як і темряву, яку раз у раз розсікали чиїсь фари. Ні почуттів, ні думок просто не залишилось. Коли до слуху донісся пронизливий виск гальм, Юлька встигла подумати, що вищі сили вперше за весь цей час зглянулись на неї. Тіло накрила важка хвиля тупого болю, в очах яскраво зблиснуло, і смертельно стомлену Юльку огорнула  темрява. Всі відчуття притупились, наче від світу її відділяла кількаметрова бетонна стіна. Вона чула крізь цю стіну все – чула і розуміла. Та було байдуже. Ще спочатку вона намагалася якось поворухнутись, наказати врешті замовкнути  психопату, що божеволів над нею, розпластаною на мокрому узбіччі. Істеричний хлопчина термосив її та шарпав, вочевидь не розуміючи, що Юльці майже спокійно, майже добре. Треба тільки, щоб він замовк, і залишив її в спокої, тут, де прохолода, тиша і темрява. Вона так і сказала йому, навіть впевнена була, що сказала.

Проте псих взяв на руки її важезне, як видавалося Юльці, тіло. Незграбно заштурхав на заднє сидіння. Машина рушила. Юлька ненадовго провалилась в чорну безодню, з якої за деякий час почали прорізатись схвильовані перестрашені голоси.

- Ти ідіоте! Нащо сюди її притягнув?! Хоч розумієш, що накоїв?! – дратівливий жіночий голос зривався на вереск.

- А що було робити? Там її кинути?

- Авжеж! Авжеж, там! І ніхто б тебе не знайшов.

- А як вона помре?

- Тим краще.

- Ти божевільна?

- Ні, якраз я - нормальна. Що тепер з нею робити?

- Може… в лікарню? Скажемо, на дорозі знайшли…

- Угу, так тобі і повірять…

Юльці так шкода було цих бідолашних. Як би то пояснити їм, що її життя вартує аж нічого. Їй байдуже. Байдуже. Байдуже, лише б припинився цей безглуздий лемент. Невдовзі лемент таки припинився. Юльку знову несли кудись, важко стогнучи і часто зупиняючись. Врешті, мов лантух, кинули в мокру траву.

- Ну, давай, зіпхни її! Швидко, та по-всьому.

- Я не… не можу!

- Та що ж ти за мурло таке! – жіночий голос знову перетворився на огидний вереск, який різко урвався.

Кілька тупих ударів в бік і Юлька зрозуміла, що летить, провалюється в глибоку безодню. Останнє, що відчула – сильний удар об гострий камінь. Болю не було, лише смертельний холод скував тіло. Тиша і темрява огорнули її зимним саваном, принісши нарешті такий жаданий спокій.

На зміну чорноті прийшло світло. Юлька розплющила очі, побачивши надщерблений диск Місяця над головою. Схожі на могутніх велетів гори диміли вдалині. Спробувала поворушитись. Вдалося. Трохи звелася на ліктях. Озирнулась довкола. Вона лежала на великому, пласкому, вкритому м’яким мохом камені. Поруч гримів водоспад. Юлька сіла, підібравши під себе ноги. Приголомшена та розчавлена, збирала докупи уламки думок і відчуттів, які складались в потворний сюрреалістичний пазл. Реальність, несумісна з життям, поволі знову оволодівала нею. Проклинаючи свою невдаху-смерть, Юлька підвелась на неслухняних ногах. Легенький вітер ледь торкнувся мокрого волосся. Повітря пахло дощем, травами і ледь вловимо – димом. Юлька озирнулась. Поруч, під деревами невелика компанія палила багаття. Дим стелився понад водою, вився над землею сивим маревом. З яскравими відблисками полум’я бавились тіні.Люди біля багаття – на вигляд Юльчині ровесники - вбрані переважно в чорні лахи, мов готи, – робили незвичну для готів справу – сміялись та веселились, святкуючи щось. За когось пили. Чекали чогось радісного і небуденного.

- Скоро вже, дуже, дуже скоро…  - говорила висока  білявка, невідривно дивлячись на вогонь. Відблиски полум’я грали на її блідому обличчі. Одягнена в чорну тісну сукню з глибоким декольте, вона нагадувала струнку красуню-смереку.

- Так, я теж чую… - погоджувалась з нею чорнява подруга, одягнена   в футболку із малюнком у вигляді черепа, очиці якого деформувались на високих повних грудях красуні.

- Місяць і той, знає… чекає… - низький оксамитовий голос третьої з дівчат зливався із голосом водоспаду. Не схожа на своїх подруг -  з довгою русявою косою, в бузковій квітчастій сукні, вона була надто серйозною для цього дивного гурту. Поряд  мовчки стояв, обнявши дівчину за плечі високий худий юнак. Блідий та якийсь хворобливий, він скидався на наркомана.

- Який же він? Який… - хвилювалась блондинка.

- Кажуть, вже двісті років подібного не було, замріяно зітхнула пишногруда красуня, - а ще кажуть – гарненький…

- Та годі вам, ходім  купатись, - знімаючи свій чорний одяг, кликав русявий хлопчина, якому вочевидь набридла тема розмови. Дівчата замовкли, швидко роздягнувшись, кинулись за ним у водоспад. Лише бліда парочка закоханих не взяла участі в цьому дійстві. Дівчата фиркали і кричали від задоволення, хлюпались, бризкаючи врізнобіч, весело сміялись. Спостерігаючи за ними, Юлька з огидою відчувала, як губи розтягуються в посмішці. Вона була жива. Насмілилась бути живою в той час, коли Ярик… Тихий стогін невільно вирвався на волю. Юлька відчула на собі пронизливий погляд палаючих очей. Її помітили.

- Агов, чого там розсілась? До нас іди! – хрипло скрикнула брюнетка, відкидаючи з обличчя важкі мокрі пасма смолянистого волосся.