Мій вибір

© Усі права застережені. Жодна частина цієї публікації не може бути перекладена, відтворена або передана без дозволу автора.

Я сиділа в університеті, на парі з української мови. 
Квітневе сонечко вже по-справжньому зігрівало землю. З відчиненого вікна в авдиторію влітав теплий вітерець, який іноді заважав, тріпаючи моє світле курчаве волосся. На деревах з’явилися ніжні зелені листочки. Скрізь заливчасто і радісно щебетали пташки. На небі не було ні хмариночки. 
Моя подружка Вікторія порівнювала його з моїми очима, а я, у відповідь, порівнювала її з темноокими лісовими німфами з давньогрецьких міфів.
Вона і справді на них схожа: тендітна, струнка, в шовковій сріблястій сукні, з акуратно укладеною темно русявою «корзинкою» круг голови. А я зі своїми м'язами, точно, аж занадто перетренованими, в джинсах, кросівках і сірій олімпійці, більше була схожа на потвору, ніж на дівчину, бо моє витончене дитяче обличчя не сумісне з цим.
Тридцять чотири першокурсники-студенти філологічного факультету вже давно звернули з теми «Особливості виникнення і становлення української мови в сучасному світі» і дискутували з викладачем про щось інше.
Вона зовсім низенька (не вища за метр і п'ятдесят сантиметрів), така тендітна, чорнява, рухається граційно, якось... благородно, вишукано, говорить, неначе срібні дзвіночки розсипає.
'Якби Віка декілька разів боляче не штовхнула мене в бік, то я б так і розглядала викладачку, навіть не намагаючись цього приховати.
Ми з Вікторією сиділи біля вікна, не знаючи, де й слово вставити, тому просто тихенько перемовлялися.
— Може ще відкриєш культ мовнички? — глузливо запитала Віка.,
— А я не супрацы, — так само глузливо відмовила я. Лише довелося пояснити, що з моєї мови це означає: «я не проти»
— Я вважаю, що іноземці, які приїздять учитися в Україну нічого не роблять для її блага, а, навпаки, розтринькують її ресурси. Ось, як наша білорусочка! — вона показала рукою на мене, — сидить на останній парті й байдики б'є — промовила викладачка, шукаючи очима схвалення студентів, — тільки це лише поміж нами, — тихіше додала вона.
Першокурсники записували щось у зошити, хитали головами, перемовлялися, дехто сміявся, розвертаючись до мене і казав щось на зразок «А привези нам картоплі!». А я тихенько фиркнула.
Мені зробилося так образливо… серце, немов гадюка обвила. Одна-єдина сльозинка скотилася по щоці і впала на зошит, залишаючи невелику плямку на чистому аркуші. Та як вона може? Чи я їй щось поганого зробила? Я ж її любила і поважала більше за всіх інших. Яке їй діло до моєї національності?! І, взагалі, як це не роблю?
— Ти чого? — тихо спитала в подруга, обіймаючи мене, — Через неї? Та хай їй грець. Лілюсю, через неї?
— Та… не, Нічога… — я поклала голову на руки й тихо-тихо заплакала. Хай би сама спробувала другу мову вивчити і на філологію піти! Але... Може й справді не роблю? Може від мене користі ніякої? Та ні, Мариночко, вона є, та ще й яка.
Я почула кроки Марини Сергіївни. Вона ходила вздовж рядів, щось іще говорячи на цю тему. Зверталася до мене, ще якось глузувала. Я не зреагувала, бо не хотіла, щоб хтось бачив «Лію сталеву» (як називав мене весь курс) у такому стані.
— Маркіяш Ліє, вам погано? — вона поклала руку мені на голову. Я смикнулася, щоб вона мене не чіпала.
Не хотілося, щоб вона лізла, хоча, насправді, було приємно, що вона звернула на мене увагу і підійшла, але я про це нікому не скажу, навіть Вікторії
— Звичайно погано, — дзвінко й сердито відповіла Віка, — А якби вас так обмовляли? І яке ви право мали переходити на особистості?!
— Яке, та яке… — протягнула вона, — Ну й чого ти ображаєшся? Хіба я неправду кажу? — спокійно говорила викладачка, торкнувшись обома руками моєї голови, — от подивись на мене і скажи: що ти зробила корисного для України? А нічого. Ти навіть про це не думаєш, а ще й українську стипендію отримуєш! І ще й на бюджеті сидиш та за навчання не платиш!
— Я вашу мову виучаю дасліджую, відроджую, твори вашаю моваю пишу! — я підняла на неї повні люті й запалу очі, в голові виникла ще купа відмовок і різких відповідей, але від сліз та зі страху й поваги я не могла більше вимовити ані слова. Тому просто зібрала речі й вилетіла геть.
***
Я довго думала над тією розмовою. Вона не давала мені спокою. Я не могла з’являтися на українську мову і не чути докорів у свою адресу. Вона не давала мені складати сесії, не зараховувала бали, зароблені на семінарах. Деякі студенти жартома згадували це і глузували з мене. Вони не хотіли мене образити, але, краще б вони й не знали про моє існування, як раніше! Я розривалася між ненавистю і повагою. Я, все ще, бігала до неї на консультації, носила важкі папери, допомагала дістати до поличок і вимикачів. Я, все ще, летіла на її пари найпершою і робила найкращі конспекти і готувалася якнайкраще.
Але тепер вона знижувала мені бали за все, що тільки помічала.
Коли Пані Марина повідомила що в мене найгірший результат з усіх, попри те, що я працювала, як завжди, не витримала і почала діяти.

А найгіршим він був тому, що вона могла знизити мені бали за мій білоруський акцент, хоча б в одному слові. Тому довелося з ним боротися, хоч це було неймовірно важко.
Спочатку я ходила в деканат, де й дізналася, що нічого не зроблю, бо вона в хороших з ними стосунках, і закрити сесію не дасть.
Нарешті,  я купами прохань, заяв і звернень змогла закрити сесію і спокійно закінчити перший курс.
***
І от, склавши останній іспит, та, оформивши всі потрібні документи для досягнення своєї мети, я пішла добровольцем до війська.
Тоді, як раз, була масова мобілізація, перші місяці війни, тому в армію брали всіх, кого можна й неможна. Це набагато полегшило мені вступ у ряди воїнів. Ніхто з військової комісії, навіть, уваги не звернув, що я дівчина. Мені здавалося, що вони дивилися лише в мої документи, пропускаючи ім'я повз очі та вуха. Та це не має значення… Навпаки, добре. Уникнула зайвих запитань. А ще мені допомогли довідки про те що в Білорусі я займалася плаванням, танцями, боротьбою, маю диплом відмінника з білоруських курсів із захисту вітчизни.
Та й сама я не маленька: понад сто вісімдесят сантиметрів зросту, сили маю достатньо і жодної значної проблеми зі здоров'ям.
***
​​​​Я до останнього нічого нікому не казала, бо знала, що мене почнуть відмовляти, і був ризик, що відмовилась би.
Мені було дуже жаль Вікторію, коли вона дізналася... І як я могла так із нею вчинити? Бідна дівчина плакала і відмовляла мене.
«Я вярнуся!» — вигукнула, стрибнувши в потяг. Тепер у мене є ще одна мета. Повернутися.
Треба було бачити пані Марину.
До останньої миті вона сварилася, кричала, хапалася за дверцята, намагаючись витягти мене назад. Вона була близька до того, щоб стрибнути на колію або вчинити ще щось неправомірне. Викладачка кричала щось про те, що досить гратися, зараз зачиняться двері і буде пізно, і що це за жарти такі. Вона зовсім не вірила в серйозність моїх намірів.
Я з силою відштовхнула її назад і крикнула людям, щоб тримали й відвели її подалі.
Двері зачинилися. Назад не можна. Мовничку тримають п'ятеро чоловіків і Вікторія. Можна їхати. 
Я дивилася, як вона пручалася, ще якусь мить чула, як кричала і плакала... «Прабачце мяне, Мариночко...» — звернулася я до неї, наче з молитвою. Чомусь, була на сто відсотків упевнена, що вона мене почує... Безглуздя!
Не можу сказати, що їду туди через неї, причин у мене багато, до того ж і курси я для чогось закінчувала... А вона — всього лише поштовх і привід. Якби ж їй хтось про це повідомив...
***
Тепер, разом із тридцятьома добровольцями, я опинилася в зоні бойових дій. Нас направили на першу лінію вогню, доповненням до досвідченіших воїнів і заміною загиблим солдатам.
Заміною… Боже! До цього часу я навіть не уявляла, що людей-героїв можна «замінити», немов звільнених з роботи. Замінити... Яке це слово недоречне... Яке жахливе в даній ситуації... Якою байдужістю віє від того «замінити»...
Хлопці дивувалися, побачивши мене у своїх рядах. Вони розпитували, цікавилися, а я, як дізналися, що я білоруска, стали ще більше мене поважати. Я не зовсім розуміла, чому. Вони пояснювали, а я дивувалася кожного разу, коли хтось із них казав, що пішов на фронт замість брата, чи друга, бо той не хотів. Це звичайно добре… Але уникнути державного обов’язку лише тому, що не хотів? Та я за свою Білорусь і життя віддам! Хоча… страх, розумію…
Я й сама боялась, та так, що вже думала: «Не здійснитися моїй меті. Ні, ні, напевне ж ні!» Умов не було ніяких. Я й не сподівалася, але, могли хоча б форму видати, а то все нам привозили небайдужі українці.
***
Перші кілька днів усе йшло спокійно. Ми навіть засумували. А мені здавалося, має бути гірше! Так і рік протриматись можна!
Я сповнилася надією, що, все ж, повернуся до університету і заспокою мовничку. І чого це я так злякалася? Не так усе й погано. Навіть добре... Тихо... Поруч багато цікавих людей, певний досвід, і знання, що їх здобула на захисті вітчизни, врешті знадобилися.
Але одного ранку це саме «гірше» прийшло, як грім серед ясного неба, до того ж, майже в прямому сенсі.
Сонце безжалісно палило, неймовірна спека створювала враження справжнього пекла. Вітру не було. Пташки не співали. Цвіркуни обірвали стрекіт. Все затихло.
Ми взялися за зброю та пострибали в окопи, чекаючи небезпеки.
Я озирнулася: кругом земля, над головою росла суха трава зі «стін» пробивалися корені дерев. Єдине, що радувало — це хоч якась прохолода і, найголовніше, побратими біля мене.
Всі в напруженні чекали.
І тут почулися постріли.
Часті.
Гучні.
Жахливі.
Цілий град ворожих снарядів обстрілював наші військові частини.
Цей жах тривав не більше, ніжпів хвилини.
Але мені він здався вічністю. Страх паралізував усе тіло, все, наче виверталося, але розум залишався ясним, незатьмареним.
Нам віддали команду вогню у відповідь.
Я і шестеро юнаків стали біля великої установки. Знову страх... Знову сльози... Знову істерика... Але я зробила. Все правильно, не замислюючись ні над чим.
Постріл. Два. Три.
Я не бачила місця, куди влучали наші снаряди. Залишалося тільки сподіватися, що вони досягли моєї цілі… Кожен постріл супроводжувався моїм переляканим криком, вереском і купою сліз. Ну що сталося? Куди поділася сталева Лія? Таке відчуття, що я втратила контроль над слізьми і просто лила їх тоннами.
На навчанні все було по-іншому… не так страшно… не в живих людей… я тоді не бажала вбивати ворогів… не уявних, а справжніх…
Мені стало дуже погано, страшно. Незважаючи на це, я відчула бажання брати участь у цій війні. Проти ворогів. Не моїх ворогів. Я ж білоруска… але я не мала бути байдужою. Я мала зробити хоч що-небудь для України. Це лихо може прийти й до Білорусі. Я маю допомогти…
Такі думки лякали ще більше. Як? Невже я хочу воювати? Невже справді?
Ні, це неможливо! І навіщо я тільки поїхала?... Ні. Ні. Ні
Я знаю, навіщо. Я зможу. Дійду до кінця.
Все затихло. Я піднялася, поглянувши на нашу територію. Я стояла і трусилася. Серце калатало, так що було відчутно аж у голові. Мабуть, усе було так погано, що мене притримували аж двоє хлопців. Я побачила ями, вирвища, опалену руду землю. Піднімався і купчився чорний дим. Скрізь смерділо паленим листям. Нікого, хто лишився на поверхні не було. Я навіть уявляти не хотіла, що з ними сталося!
З очей бризнули сльози відчаю. Я опустилася на самий спід окопа. Крім мене плакали ще кілька хлопців, але вони намагалися це приховати.
Я більше не побачу тих, з ким говорила і жартувала три хвилини тому. Той юнак... Вісімнадцятирічний... Молодший за мене. В нього місяць тому народився братик, його чекає мама... А магістр англійської філології... він хотів привезти в Україну якісь європейські технології лікування... І тридцятирічний чоловік, який мав трьох діточок... Найменшій донечці лише пів року... Всіх чекала однакова доля...
Це був мій найперший бій. Після цього стало зрозуміло, яким мізерним було все те, що я вважала найгіршим…
***
Минуло два місяці. Я вже звикла до боїв, обстрілів, градів. Я вже без крику і, того більше, зовсім спокійно й, нерідко, із задоволенням стріляла в супротивну сторону. Єдине, що було важко — втрачати побратимів. Іноді здавалося, що я мала бути на їхньому місці, але тут-таки з’являлася думка, що я маю якомога довше пробути тут і, якомога більше, зробити для українців. І хай навіть моя роль буде найменшою!
***
Сьогодні зранку було досить тихо. Ми трохи дозволили собі відпочити. 
До нас під'їхали волонтери, з якими ми домовилися заздалегідь.
Всі зраділи. Нам передали дитячі малюнки, обереги і допомогу студентів: їжу, одяг, засоби гігієни.
— Ліє, — покликала мене дівчина з нашого університету. Вона дала мені маленьку мотанку в національному білоруському костюмі.
Ого… класно! І це мені! Я усміхнулась і роздивилася оберіг: біла вишита сорочка, біла спідничка, блакитний фартух, біленька хустинка з об"ємними волошками. І маленький папірець з написом: «Повертайся скоріше ї вибач. Мені страшно стає, як розумію, що ти опинилася там через мене…»
Я здогадалася, від кого подарунок і, всміхнувшись, закріпила його на мотузці з хрестиком. Мені одразу зробилося так тепло і приємно…
Вона все ж таки змінилася!
Так хвилюється. Коли повернуся, треба їй дещо розповісти, бо так же і захворіти можна, і це вже буде через мене.
«Вярнуся, Мариночко, чакайце»
***
Хвилин через сорок до нас приїхав сріблястий джип. Усі насторожилися, бо ніхто його не чекав. Трохи заспокоював український прапор, що майорів на даху автомобіля.
Вийшов дід, років, може, сімдесяти, у звичайній синій сорочці, чорних штанях, без зброї і з двома ящиками меду.
Він розповів, що не встиг приїхати разом з волонтерами, через якісь термінові справи, сказав, що тут загинули його сини, і що тепер він допомагає воїнам чим може.
Ну що ж робити… Побратими прийняли дарунок, і він швидко поїхав геть.
«Падазрона», — подумала я.
Почала заспокоювати себе думками, що, може, він наляканий, не хоче тут бути, чи ще чого.
Та всі мої сумніви зникли, коли я зазирнула в ящик, побачивши там неймовірно красиву кришталеву скляночку.
— Обережно! — крикнула я, звертаючись до солдатів, — мёд непразори. Адна шклянка кришталинная! Цяпер обережно кладзем і цякаємо на бязпечну відстань! Там можа бути…
Вірити мені не хотіли
Видно, дуже довірилися ймовірному ворогові й останніх слів ніхто не почув.
З моменту, як я опинилася на війні, я не довіряю нікому і чекаю звідусіль наступу.
Один хлопець, як останній… необережний дурник витягнув ту склянку
— Сцій! Застигни! — скрикнула я, відбігаючи далі.
Зрозумівши, до чого я веду, хлопці побігли за мною, але вони виявилися набагато швидшими.
— Тільки не рухайся! Там може бути… — говорив наш побратим. У цю мить юнак трохи поворухнув склянкою, ї вона вибухнула, — …вибухівка... — прошепотів воїн і шокований зупинився.
Я і ще три воїни кинулися на допомогу, але маленькі часточки кришталю та отруйного диму з усього льоту осіли в мене на обличчі.
О боже, які ж вони гидкі! Я закашлялась і збилася з напряму руху. Я не могла розплющити очей. Вони, ніби зліпилися тими клятими кришталинками і медом.
«Марино! Марино! Гета не ви! Ви тут ні да чога, — гарячково молилася я, намагаючись не впасти, — хто чує мяне, перадайце Марині...»
Мене підхопили і повели в інший бік. Раптом я відчула гострий біль і неймовірну слабкість в усьому тілі, в роті з’явився металічний присмак.
Як могла, оцінила ситуацію. Зрозуміла, що можу померти від потрапляння отруйного диму в кров.
І звідки в мене ще здоровий глузд? Сама себе дивую.
Останнє, що я пам’ятаю, як про нас повідомляли по рації.
«Зрада» — подумала я і впала, не витримавши кришталю в роті і того гіркого почуття зради і підступності. І того відчаю, що накрив з головою.
Я не досягла мети. Однієї мети. Я не зможу більше їй сказати. Не повідомлю... Не повернуся.
***
Марина сиділа біля ліжка в палаті лікарні. Вона плакала і тримала за руку дев’ятнадцятирічну біляву дівчину, яка лежала непорушно вже десяту годину після операції. Жінка реагувала на кожен її подих і щоразу сповнювалася надією.
— Што сталася? — ледь вимовила дівчина, стиснувши руку Марини, — яке размішченнє? Якія наслідки вибуху? Сколькі пастраждалих? — тихо, але швидко говорила вона, як тільки почала приходити до тями.
— Лілюсю, заспокойся. Ти в безпеці все добре. Не хвилюйся. — Марина погладила її по голові і розплакалася ще більше, — Але ти… ти залишилася незрячою.
— Вжо завважила, — всміхнулася Лія. По її щоці скотилася одна-єдина сльозинка. Але вона стрепенулася, ніби щось пригадавши, й заговорила чистою українською мовою: — добре, що не гірше, — вона трохи помовчала і додала, — дякую вам за оберіг. Я його на все життя збережу. А... щодо ваших вибачень… — дівчина повернула голову до викладачки, — це був мій вибір. Звичайно, ви дуже вплинули на нього, але… я ні про що не жалкую… Чесне білорусь... Е-е тобто, студентське. — додала дівчина і сильніше стисла руку жінки. 
'— Не переймайся через це більше, Лілюсю, — жінка благально подивилася на неї, — я більше не тривожитиму тебе цим.
— Та не може бути, — Лія всміхнулась і ослабло замовкла, накрившись білою ковдрою майже з головою.
В Марини на очах виступили сльози. Їй було гірко і соромно через те, що вона наробила своїми словами. Вона хотіла вибачитись, але змінити вже нічого не могла, та все ж хотілося їй вірити в слова Лії.
З часом викладачка зблизилася з дівчиною. А білоруска, незважаючи на свою особливість, уже завершує магістратуру і підбирає собі професію у сфері відродження української мови. Паралельно вона друкує твори білоруською мовою та відроджує білоруську культуру, бо вона дуже добре пам'ятає наслідки зради і зречення свого народу.
А Марина, все ж таки, чула ті молитви і береже їх, як найбільшу цінність у світі.