Духовна казка

Влітку рано так світає!
І струмочок десь дзюрчить…
Зозуля роки відміряє,
А дятел-санітар скрипить.

Стежинка є вузька у лісі,
По ній прокочує туман.
І залишає в тому місці
Росою зрошений дурман.

І метелики намокли,
Крильця хочуть просушить.
Щоб скоріше всі просохли,
Вітерець злегка шумить.

На сході вже багрянець сяє,
Там сонця видно колобок.
І скоро день нас привітає,
Хмаринки заведуть танок.

З очей змахнувши сонну млявість,
Пташки злетілись щебетать.
У заростях усім на заздрість
Щебечуть, їх не розігнать!

Пташки так високо злітають,
Бо мріють сонечко стрічать,
Дрібні метелики кружляють,
Навчились танго танцювать.

Пташинку мама умивала
І годувала у гнізді,
А потім пір’ячко чесала,
Бо так заведено в рідні.

Пташатко те в травиці гралось
І не чекало там біди.
Та раптом небезпека сталась:
Шуліки ринули сюди.

Умить забили тата й маму,
А пташеня сховалось десь.
Злетіли й зникли у тумані,
А з ними світ померк увесь.

Пташатко плакало, страждало,
Та не залишилось в біді.
Сусіди пташці помагали,
Не кинули в сумній журбі.

І ось дорослий вже сирітка,
Про себе турбувався сам.
З сусідами стрічався зрідка,
Самотнім, одиноким став.

Дружила з ним колись сусідка,
Вона з’являлась і тепер.
Крилечком ставила примітку,
Щоб він помітив і не стер.

- Чому сидиш ти одиноко,
І не летиш до наших зграй?
Без дружби буде світ жорстоким,
Суворим буде, - так і знай!

- Все так і є, я – одинокий,
Не бачу в світі я тепла,
Бо біль у серці так глибоко
Ніяк з душі не вирина…

Пташина зграя – просто рай,
Усім там весело живеться,
У мене ж горе через край
Із-за батьків і серце рветься.

Утратив він душевний жар,
Завжди від всіх відсторонявся,
Із лісу рано відлітав
І дуже пізно повертався.

Літав той птах понад полями,
Домівку сам собі шукав –
Із листям, стовбуром, гілками,
Щоб там шуліка не дістав.

Ні з ким пташок не розмовляв
І тихо в гущині ховався,
Гніздечко сам собі складав,
Здаля полями милувався.

Зарані трудівник вставав,
Шукав поживу нагорі,
Ніхто його не діставав,
Жив він на волі і в добрі.

А дні летіли-пролітали,
Вже й осінь літо проганя.
Вітри потроху позвикали
Шукать дорогу навмання.

Пташок до стовбура горнувся,
Згадав, напевно, батьків дім…
До зграї він би повернувся,
Та гордість закипала в нім.

Забув про друзів, відцурався,
Сусідку також не цінив.
Отак самісіньким зостався
І в цьому сам себе винив.

В цей час друзяки молоді
У лісі всі галасували:
- Не кинем брата у біді,
Завжди ми друзям помагали!

Зібралось птаство в лісі тім,
Щоб долю вирішить пташати,
Обрали старшеньких птахів,
Щоб гордовитого втішати.

Посланці з лісу прилетіли,
Пташок нікого не чекав,
Коли в гніздо до нього сіли,
Він і боятись перестав.

- За гордість, братці, вибачайте,
Неправильний я шлях обрав.
У зграї жити всі давайте,
Так буде легше усім нам.

Ділився всім, що припасав,
Він від гостей не відвернувся
І в дім батьків, що кинув сам,
З товаришами повернувся.

Одинака у лісі знали,
Погодились в сім’ю прийняти,
Вітали й щиро побажали
Від зграї вже не відставати.