Розділ перший: знайомство з ним.

Події того дня Макс пам'ятає в дрібницях. Навіть якщо би хотів, то забути б не зміг. Але, спочатку, про все, що було з ним до того фатального випадку. 

Через п'ять днів після пологів, мати залишила малого Макса в пологовому будинку. Вже потім він не зможе уточнити хоч якісь дані про неї. Оскільки завдаток на перебування в пологовому будинку вона внести не змогла, медсестри її не зареєстрували. Так вона і лежала в коридорі, а не в палаті. В кожному разі після його народження вона навіть не утруднилася залишити хоч якісь дані про себе, а просто пішла. Проте він зла на неї не тримав, добре усвідомив ще з малих літ, що життя - це далеко не подарунок. 

З тиждень його потримали тут, а потім, переконавшись, що за ним ніхто не прийде, віддали у дитячий будинок.

Можливо, тут не так доречно було б зауважити, але роки проживання в інтернаті Макс провів досить щасливо. Ну, настільки так можна сказати. Винуватицею цього була вихователька, Ніна Миколаївна, яка до кожної дитини ставилася, як до своєї рідної. Взагалі, діти тут перебували до чотирнадцятирічного віку, а потім їх переводили в "старшу школу", як називали міський інтернат.  Сам дитячий будинок розташовувався в районному центрі, в двоповерховій будівлі з широкими двома класами, їдальнею, складом та довгою спальнею. Недалеко від нього була галявина з футбольним полем, а далі простягувався ліс, місце для виїзду на вихідні всієї міської братії. Директор суворо слідкувала, щоб ніхто з малечі не вирішив там поблукати. 

Ім'я малому Максу вибирали всім колективом. А от з прізвищем напевно поспішили - Біденко. Як кажуть, як корабель назвеш - так він і попливе.

Коли йому виповнилося чотирнадцять років, він вирішив вступити в коледж, а не йти в міський інтернат. Фактично, знань він би не дав, а коледж хоч допоміг би при вступі в університет. Правда, коштів на вступ навіть в коледж у нього не було, хоч Ніна Миколаївна додатково і готувала його по профільних предметах. Недовго думаючи, Біденко вирішив залишитися ще на рік, неофіційно влаштуватися на роботу, підзбирати трохи грошей і заодно пройти курси на вступ. Миколаївна теж не була проти, так як хлопець допомагав по господарству, був слухняним та і вірила вона, що він піде далі ніж більшість його побратимів по нещастю.

Офіційно він уже за дитячим будинком не рахувався, тому і ліжкомісце займати не міг. На складі йому принесли досить комфорний диван, там він і ночував. Ключі від складу були лише в нього і в Ніни Миколаївни, а в час перевірок він виходив зранку та повертався пізно вночі. Та і не перевіряли дуже той дитячий будинок - так, планова раз в рік, для галочки. Якраз під час однієї з таких і трапилася подія, яка перевернула все з ніг на голову.

Було  жарке, хороше літо. Макс встав  ще в четвертій ранку і через годину уже направлявся до Сергія Анатолійовича, завідувача одного з місцевих будівельних складів, куди кожного дня прибували вантажівки з різним вантажем. Правда, для совісті завсклада кажучи, Біденку припадали тільки десятикілограмові мішки з цементом і піском, в той час як  більшість вантажників носили п'ятдесятикілограмові. Але і оплата складала лише половину звичайного окладу. 

Того дня Макс затримався до десятої вечора і тільки десь о пів на одинадцяту повертався до будинку. Він весело прокручував в голові як запустить святковий салют, куплений у обід в місцевій лавці. Як не як, завтра Ніні Миколаївні шістдесят, дітвора зачаровано буде дивитися за всім з вікон і хоч раз святкування буде як по телевізору... З салютом і гарними блискучими іскрами в небі...

Все було звичним, більшість дітей вже роздивлялися кольорові сни, а директор з вихователькою щось обговорювали в підсобці. Згодом і вони лягли спати.  

Десь біля півночі хлопець прокинувся від гарчання собак надворі. Дві будки - з Сірком і Каратом, були розміщені з протилежних боків, біля складу і відразу за резервним евакуаційним виходом з будинку.

Сірко сидів недалеко від загратованого віконця складу і Макс досить добре розчув притишене гарчання собаки, що перейшло у ледь чутний писк. Більше Сірка чути не було. Макс встиг тільки мигцем виглянути і уловити обривок тіні від досить високого і дещо сутулого силуету, що направився вбік входу. Проте щось в силуеті було не те... Щось плавне... Таке незвичне...

Макс різко відчинив двері складу і направився до вхідних дверей. Фух... -  Зачинено. Він майже заспокоївся, але в той час відчув легенький протяг... Вікно! Вікно на другому поверсі! Його відчиняли літом, щоб не було так душно! 

Прислухаючись та тихенько підходячи до сходової клітки, він почув тихе поскрипування сходинок... Він тисячі разів чув, як по них збігала дітвора, як поважно спускалася Ніна Миколаївна... Ні... Це було явно не те... Щось таке плавне, ніби погойдувалося при ходьбі... За мить Макс уже прокручував ключ в замці складу. Він не дасть їх обікрасти! Ні! Йому довірили цю місію! Багато він уже бачив тих п'яниць з вулиці, з пропитими байдужими поглядами, всі вони не раз міряли оком приміщення дитбудинку. Тим більше, що на охорону районна влада грошей не виділяла.

Макс спочатку схопив лопату і мовчки прислухався до звуків зовні. Трохи прийшовши в себе, він підтягнув диван до дверей та став забарикадовувати їх різними речами. Наскладавши зверху купу мішків з цукром і мукою, довершив спорудження шматками смоли, якими вони замазували восени дах, що часто протікав. Потім в хід пішло різне приладдя і навіть одяг. Десь за годину він переніс половину речей з іншого боку складу під двері. Змірявши поглядом і схваливши власний задум, присів відпочити.