Глава 26

АННА

Раптом опиняюся в міцних обіймах Всеволода. Хоч він брат мого чоловіка, і я, мабуть, не повинна приймати його допомогу, але вона мені зараз дуже потрібна. Я не жаліюся, але опинилася сам на сам у непростій життєвій ситуації. Я втомилася і розумію, що підтримки мені чекати нема від кого.

Обійми Гораля пробили мене на жалість, і я розревілася. Боляче не тільки від зради Власа, а й від того, що всі стали на його бік. А ще ображає те, що кому б і що я тепер не доводила, мені ніхто не повірить. Такі, як Анжела, скажуть: сама винна, довела мужика. Я аж схлипую. Більше не можу вдавати сильну та контролювати емоції. Схоже, всі мої старання роками тепер коту під хвіст. У цій ситуації я безсила.

— Анно, заспокойся!

Просить Всеволод, та я не можу. Я не хочу аби він бачив мої сльози, але й контролювати їх дуже складно.

— Всеволоде, залиш мене. Мені просто потрібно залишитися одній.

— Навіть не мрій, — холодно кидає він та зупиняє ліфт.

Я звільняюся з його обіймів і, відступивши до стінки кабінки, витираю сльози і заявляю:

— Мені потрібно виговоритися...

— Говори, я слухаю, — перебиває мене він.

— Я не можу, Всеволоде. Ти брат мого чоловіка. Що я можу тобі сказати? Що? — заглядаю в його очі. — Чи станеш ти слухати мої висловлювання, що твій брат козел? І взагалі, навіщо тобі це? — схлипую і констатую: — Зрештою, я не хочу нікому це розповідати. Усі роки шлюбу я з усіх сил намагалася вдавати, що у нас все добре. І що? Виходить, я нікого не обманула, а жила у цьому обмані сама. І найгірше, що божевільна сама вірила, що колись все зміниться, — перехоплюю подих і зірвано додаю: — Змінилося...

Знову опиняюся в міцних обіймах Всеволода, який просить:

— Анно, заспокойся! Мені ти можеш розповісти все. Я дуже добре знаю свого брата і знаю, на що він здатний.

Сльози знову котяться з очей, а голос звучить зірвано.

— Де я так нагрішила, що мені привалило таке щастя, як твій брат? То ж потрібно було так влипнути...

— Тихо, квітко! Кохання порою буває сліпим. А ти прозріла. Отже не все ще втрачено, — шепоче Гораль старший.

— Звісно не все, — обурююся я крізь сльози. — Тепер я нікому не повірю. Нікому! — наголошую.

Чоловік зітхає і мовчки пригортає мене, а я прошу:

— Поїхали. Не хочу, аби на нас всі дивилися. Зараз все пройде. Просто накрило, — здавлено виправдовуюся. — Ще й ця коза... Подруга називається. Я точно була божевільною та сліпою дурепою...

— Тихо, квіточко, — просить чоловік і знімає паузу у ліфті, який продовжує рух догори.

Я звільняюся з обіймів чоловіка. В них добре та спокійніше, але я не можу прийти зарюмсана в офіс. Виймаю вологі серветки та витираю обличчя, знімаючи макіяж. Зараз піду у вбиральню, нанесу свіжий.

Виходимо з ліфта і я прошу чоловіка зачекати. Кілька хвилин у вбиральні — і я вже маю зовсім інший вигляд. Добре, що все необхідне маю у сумочці.

Покидаю вбиральню і, йдучи до Всеволода, розумію, що я ніколи не вибачу Власу його підлість. Сьогодні моя колишня подруга ще раз довела мені, що я ніколи не була у пріоритеті у свого чоловіка. Він тупо нахабно користувався моєю довірою та зневажав мене зі своїми дівками. Напевно інша б на моєму місці одразу все зрозуміла і, плюнувши, пішла, а мені потрібно було п’ять років. Ну що ж, краще пізно ніж ніколи.

Побачивши мене, Всеволод іде мені назустріч і, зупинившись поруч, питає:

— Анно, як ти почуваєшся? Ти надто бліда.

— Це макіяж. Все добре, — відмахуюся і, опустивши очі, прошу: — Всеволоде, пробач мені мою слабкість. Я не мала права...

— Анно, припини! Ти жива людина і твоя реакція цілком нормальна і ще доволі стримана. Не потрібно все тримати у собі.

Зволожую вуста і тихо кидаю:

— Спасибі! За все тобі спасибі, Всеволоде! Якби не ти, — підіймаю очі і додаю: — я не знаю, як би жила.

— Анно, я радий, що хоч чимось можу допомогти. Але ситуація така, що навіть не знаю...

— Всеволоде, — перебиваю чоловіка і прошу про те, що мені зараз справді необхідне: — Якщо це можливо, просто залишайся поруч.

Він ніжно пригортає мене і зірвано просить:

— Анно, ти ні про що не хвилюйся, я залишатимуся поруч доти, доки це буде необхідним.

Кладу важку голову на його груди. Мені потрібна хоч чиясь підтримка, аби не зійти з розуму та пережити це жахіття.