Глава 24

ВСЕВОЛОД

Моє серце стукотить у навіженому ритмі. Мені цікаво, що вона недоговорила і що мала на увазі. Наближаюся до дівчини і залишаю мінімальну відстань між нами, страшенно хочу почути продовження.

— Анно, то що, якщо нас побачить Влас?

— То я скажу, що у нас з тобою роман... — різко випалює вона.

Пильно дивлюся в її очі, вивчаючи милі риси. Серце, здається, б’ється іще швидше. Як же мені хочеться, аби вона так сказала, але я хочу, аби це було насправді, а не просто слова. Та на її слова незворушно кидаю:

— Я не проти. Кажи.

Анна хмикає й питає:

— Ти хоч уявляєш, що подумає твій брат від такої заяви про нас обох та кожного окремо?

— Мене його думки не хвилюють, — відмахуюся і чесно додаю. — Для мене куди важливіше, що відчуватимеш ти. А поки досить розмов та провокацій. Одягайся і ходімо снідати. — Оминувши кохане дівча, йду до дверей.

Але змушений зупинитися, бо вона кличе мене. Оглядаюся, а дівчина, заклавши руки на грудях, заявляє:

— А це не провокації, Всеволоде. Я справді хочу відімстити Власу. Хочу, аби він відчув те, що відчула я. — Вона на мить замовкає, а вже за секунду випалює: — То що, підіграєш?

Набираю повні легені повітря, дивлячись на дружину свого брата, частково розумію її, але...

— Анно, це у тобі говорить жага помсти. Але, квітко, не раджу тобі опускатися до рівня мого брата. Це ніяк не вирішить ситуацію, лише ускладнить її, посіє ще більше ненависті та злоби. Я згоден підтримувати тебе, допомагати, бути поруч, якщо потрібно, але йти на таку підлість я не згоден. Це обман. А як ти вже сама бачила, він рано чи пізно стане явним. Тому не варто.

Обернувшись, йду з кімнати. Не впевнений, що вона зрозуміла, що я їй сказав. Не виключаю, що може образитися на мене за те, що відмовив їй, але я на таке справді не погоджуся. Анна має зрозуміти, що помста ніяк не вирішить ситуацію, і сумніваюся, що мій брат із цього зробив би висновки.

Чекаю на дівчину у вітальні. Трохи потерпаю, бо знаю, що розчарував красуню, відмовивши їй. Хоча її прохання більше скидається на гру чи хвилинну слабкість, адже перед тим вона не хотіла, аби ми з братом сварилися через неї. Та, схоже, ця сварка неминуча.

Покидаю свої думки, бо мою увагу привертає красуня, що спускається згори у біленькій в’язаній недовгій сукні та високих за коліна чобітках. Її волосся зібране на лівий бік. Вуста злегка виблискують, лише погляд сумний.

Пильно дивлюся на неї, намагаючись зрозуміти її емоції. Але їх немає, зате я добре відчуваю її внутрішній стан. Ні про що не питаю, а мовчки подаю їй руку, і коли тендітна рука опиняється у моїй руці, веду її на кухню.

Моє серце тріпоче, і я ледь усміхаюся. Вона не перечить, а мовчки йде за мною.

Снідаємо за столом теж мовчки. Мене це трохи напружує, але в душу їй лізти точно не хочу. Сподіваюся, вона мені все розповість, якщо вважатиме за потрібне.

Поснідавши, вона підіймається і, пильно заглянувши мені в очі своїми красивими зеленими очима, тихо кидає:

— Спасибі, Всеволоде, було смачно.

Її голос звучить спокійно і навіть з вдячністю, але я не звик присвоювати собі чужі лаври. Теж підіймаюся і зауважую:

— Анно, я обов’язково передам твою подяку своїй кухарці.

Вона посміхається. Несе тарілку до мийки, а тоді, йдучи на вихід, з іронією кидає:

— Ага, і не забудь додати, що я інколи приходитиму до вас на вечерю.

Посміхаюся і чесно кажу:

— Ніна Степанівна буде лише рада. А то жаліється, що готувати мусить маленькими порціями.

Анна лише посміхається та покидає кухню. Не знаю, куди вона пішла, тому теж ставлю тарілку до мийки та йду з кухні.

Опинившись у вітальні, чую, як підбори цокають нагорі. Вирішую дочекатися її, тоді й поїдемо.

Я вже під враженням від того, що зможу бути просто поруч із нею. Як добре, що вона нарешті встала з постелі. А то я вже справді почав нервувати.