Глава 23

АННА

Минуло два дні, в які я практично випала з життя. Прокинулася в суботу вранці з важкою головою та з повним нерозумінням який сьогодні день. Та вирішила який би день тижня не був я на роботу сьогодні не йду.

Самопочуття жахливе, добре, що Всеволод був постійно поруч. Бо ці два дні я постійно спала, все пам’ятаю наче в тумані. Мов крізь сон пригадую, що брат мого чоловіка був біля мене та змушував мене їсти.

Прислухаюся до тиші в будинку, але чую лише власне серцебиття. Повільно встаю з ліжка та йду приводити себе до ладу. Пора брати себе в руки. Всеволода немає, отже, він пішов. Що ж, правильно. Я ж йому по суті ніхто. Він не повинен зі мною няньчитися.

Приймаючи душ, ловлю себе на тому, що в душі пустка, схоже я перехворіла коханням до Власа, бо навіть згадка про нього викликає байдужість. Я викинула цього чоловіка зі свого життя і тепер назавжди та остаточно.

Вимившись, йду з ванної у спальню. Опинившись в кімнаті, зупиняюся, бо посеред кімнати стоїть Всеволод. Дивлюся на чоловіка і не можу зрозуміти, що з ним. Він надто заклопотаний та втомлений.

— Всеволоде, щось трапилося? — напружено питаю.

Він підходить до мене і стурбовано питає:

— Квіточко, як ти почуваєшся?

Знизую плечима і без емоцій відповідаю:

— Живою.

Всеволод хмикає і робить іще один крок до мене.

— Це добре, Анно, бо ці два дні... — він замовкає і пильно дивиться мені в очі. — Я дуже хвилювався за тебе. Ти лише спала та їла. Я навіть лікаря викликав.

— І що? — спантеличено перепитую.

— Він сказав, що у тебе така реакція на стрес. Що ти проспишся і все добре буде. — видихає чоловік. — Але мені було страшно. Я дуже хвилювався.

Зволожую вуста і часто кліпаю аби не заплакати, адже приємно від того, що хоч комусь я не байдужа. Я ж по суті ніхто цьому чоловікові. Він спокійно міг розвернутися та піти, але він залишився. Все ж опановую свої надмірні емоції.

— Дякую, Всеволоде! — тихо видавлюю.

— Анно, вчора твоя помічниця телефонувала декілька разів. У вас був форс-мажор, але ти не хвилюйся вже все добре. А ще мене у твоєму офісі бачив Влас...

Він замовкає, і лиш тепер я починаю хвилюватися. Але не через Власа, а за Всеволода.

— І що він сказав?

Гораль-старший лише посміхається.

— Квіточко, мій брат був у захваті. Він здогадався, що я став на твою сторону...

— І що тепер буде? — перебиваю його я.

— Нічого не буде. Влас сам винен.

В голосі Всеволода звучить спокій, але мені страшно. Пильно дивлюся на нього і зауважую:

— Може тобі не варто бути поруч зі мною. Я не хочу аби ви через мене сварилися. Так не повинно бути.

— Анно, припини. Мені соромно за свого брата. Саме тому я поруч. Я готовий підтримувати тебе та допомагати тобі, доки це буде потрібно. Хоча якщо ти цього не бажаєш я все розумію.

Великими очима дивлюся на чоловіка поруч. Розумію, що він єдиний до кого я можу звернутися по допомогу, бо вантажити свою помічницю не хочу. У неї своє життя. Зрештою, кому чужі проблеми потрібні.

— Всеволоде, я вдячна тобі за допомогу та підтримку. Мені дуже приємно, що ти поруч. Не знаю, якби впоралася без тебе, але мене тригерить те, що ви з Власом посварилися через мене. Ви ж рідні...

Всеволод зітхає і, розвернувшись, йде до вікна.

— Анно, ми ніколи з Власом дружно не жили. Коли народився мій брат, мені було шість років. Я тішився, адже в мене буде братик, як я хотів. Але ще через шість років все кардинально змінилося. Влас став улюбленцем батьків, а мене посунули, мовляв, уже дорослий. Тому Влас залишався маленьким до двадцяти років. А я з шести став дорослим. І справа навіть не в тім. — наче на сповіді розповідає чоловік. — Я тішуся, що так рано став дорослим, я багато чому навчився, що тепер допомагає мені справді в дорослому житті. А Влас? Він завжди вмів давити на жалість, і саме це допомагало йому бути маленьким в дорослому віці. — він хмикає і додає. — Схоже навіть зараз мій брат користується цією звичкою, але тепер це уже не проканає, мами з татом уже немає. Зрештою і мій брат занадто дорослий аби я няньчив його. В дорослому житті потрібно все розгрібати самому.

Дивлюся у широку спину Всеволода, що одягнений у чорний светр та такі ж штани, і усвідомлюю, що я зовсім не знала свого чоловіка. Він завжди здавався мені впевненим в собі, цілеспрямованим, та схоже це була ілюзія, якої я не бачила. Зітхаю, бо я бачила лише те, що хотіла бачити. Але не Влас мене зараз хвилює, а проблеми у моїй компанії.

— Всеволоде, що за форс-мажор? Що трапилося? Щось серйозне? Що Еля казала?

Він оглядається від вікна і поспішно відповідає:

— Анно, не хвилюйся уже все добре. Ми все владнали.

— Ми?! — розгублено кліпаю.

— Так, ми, Анно, я, твоя помічниця та мій хороший товариш. Хтось намагався зламати систему захисту твоєї компанії і проникнути в електронні кабінети. Але вже все чудово, а зловмисників шукають. Вони дуже наслідили.

Я видихаю і розумію, що мені потрібно в офіс.

— Всеволоде, де моя машина? Мені терміново потрібно на роботу...

— Анно, твоя машина у дворі, але якщо хочеш я сам відвезу тебе у столицю. — пильно дивиться на мене чоловік.

Ця пропозиція дуже спокуслива, бо ж я іще не так добре почуваюся, щоб сідати за кермо. Але прийняти допомогу від Гораля тепер мені страшно.

— Спасибі, Всеволоде, але я сама...

— Анно, пробач за грубість, але ти не сама. Після отих двох днів я не дозволю тобі сісти за кермо. І ти не подумай, що я вважаю тебе дитиною чи ще щось. Я просто страшенно хвилююся за тебе. Ще й дорога — один лід. Тож обирай, аби я відвезу тебе, або офіс у тебе онлайн.

Я хмикаю. З хвилину мовчу і знову зі щемом на серці розумію, що стільки турботи скільки я отримала від Всеволода останнім часом, я за все подружнє життя не знала. Власу було байдуже, як я, що зі мною. Він жив для себе. Підіймаю погляд на чоловіка, який напружено дивиться на мене.