Глава 22

АННА

Йдучи до свого будинку під руку з Всеволодом, почуваюся геть виснаженою, але я рада, що не залишилася одна в цій глушині. Добре, що брат мого чоловіка виявився поряднішим за нього. Коли опиняємося в будинку, прошу Гораля старшого розпалити камін, а сама йду нагору. Хочу прийняти гарячий душ та змити з себе все, що сьогодні довелося пережити.

Діставшись душової, стою під гарячими струменями води із закритими очима й мізкую. Я не знаю, як би все пережила, якби не Всеволод. Я можу заперечувати, але в цей момент мені потрібна його підтримка, і, схоже, він не проти. Тож хай поки він буде поруч, а далі діятиму за обставинами. А от зраду Власу не пробачу ніколи. Хай серце болить, щемить, та моя душа померла сьогодні від побаченого. Схоже, так було завжди, але я вірила. А відмазки мого чоловіка — це була лише красива байка для мене. Влас жив у свій кайф, у той час як я турбувалася про нас, про його випрасувані сорочки, він нахабно брехав мені.

Від сьогодні це закінчилося назавжди. Та наївна дурепа Анька померла. Я більше нікому не дозволю називати мене скороченим варіантом свого імені.

З гарячими потоками води по щоках котяться сльози. Образа тільки розростається у тілі. В голові не вкладається, як можна бути таким підлим, корисливим та дволиким.

Наплакавшись у душі, сушу волосся й одягаю білий спортивний теплий костюм та йду вниз.

У невеличкій вітальні напівтемно, у каміні горить вогонь, а на журнальному столику стоїть замовлена нами їжа з Маку, тільки Всеволода ніде немає. Де ж він? Чомусь дуже хвилююся.

Може, пішов додому. Зітхаю та йду до каміна, щось уже апетит пропав. Дивлюся на вогонь і зітхаю. Знову хочеться спати та ні про що не думати.

Здригаюся, коли зачиняються вхідні двері, озираюся на арку, в якій за кілька секунд з’являється Всеволод. Я в душі зраділа.

Побачивши мене, чоловік наближається. Я чомусь страшенно хвилююся. Він же зупиняється поруч і питає:

— Анно, як ти почуваєшся?

— Жахливо, — зітхаю. — Таке враження, що через мене танк переїхав. Все тіло болить.

— Це стрес, квіточко. Тобі відпочинок потрібен. Ходімо, присядеш і поїси.

Зітхаю та йду за чоловіком. Я рада, що він залишився, але все ж питаю:

— Всеволоде, де ти був?

— Ходив проводжати кур’єра.

Я присідаю на диван і спираюся на спинку дивана, щось мій апетит не повернувся. Але не хочу поводитися як вередлива дитина. Тому звертаюся до чоловіка, який присів поруч.

— Всеволоде, приєднуйся, тут на нас двох вистачить ще й залишиться.

— Анно, я не голодний, — відмовляється він.

— Тоді я теж не буду їсти, — таки починаю вередувати.

— Квіточко, тобі потрібно їсти, — напівобертається до мене брат мого чоловіка.

— Я їстиму лише з тобою, — стою на своєму.

— Гаразд, — видихає він. — Давай будемо їсти.

Беремося до смаколиків, які пахнуть дуже апетитно. Я надкусила ще теплий бургер і, поклавши його, перейшла до картоплі фрі. Але і її подужати не змогла. Запивши з’їдене колою, знову спираюся на спинку дивана.

— Анно, ти чому не їси?

— Більше не можу, — відмахуюся на запитання Гораля і тягну на себе плед.

— Квіточко, тобі потрібно нормально харчуватися, — наголошує він.

— Всеволоде, я краще подрімаю.

— То, може, краще у спальню?!

Зітхаю, дивлячись на чоловіка, який витирає серветкою вуста.

— Всеволоде, мені тут добре.

Він допомагає мені закутатися у плед і, піднявшись, ставить до відома:

— Анно, я приберу.

Я лише згідно киваю головою. Розумію, що він зараз, мабуть, піде додому. Але все вірно. Він не може возитися зі мною. Хто я йому? Після сьогодні — практично ніхто. Не хочу, аби він йшов, але й не маю права його тримати.

Через кілька хвилин Гораль повертається. Накинувши дров у камін, він повільно наближається до мене. Я вже майже дрімала, але на його присутність реагую гостро. Пильно дивлюся на нього й питаю:

— Ти вже підеш до себе?

— А ти хочеш, аби я пішов? — питає він у відповідь.

Не хочу, але голосно сказати про це боюся. З хвилину мовчу і таки, переступивши через свою гордість, видавлюю:

— Якщо це можливо, я хотіла б, аби ти просто залишився поруч.

— Це можливо, Анно.

Запевняє він і присідає біля мене. Тіло здається, моє тіло геть без сил, тому прихиляюся до чоловіка й зажмурюю очі. Мені дуже потрібна зараз хоч чиясь підтримка. Не хочу залишатися сама, бо почуваюся не дуже добре.

— Дякую, — тихо шепочу, несміло поклавши голову на плече чоловіка.

— Все добре, квіточко. Я буду поруч, скільки потрібно буде, ти тільки скажи.

Ці слова заспокоюють. Від них на душі спокійніше. Відчуваю, як моє тіло повільно знову розслабляється, і я вже дрімаю в обіймах брата свого чоловіка. Сподіваюся, моя сліпа довіра до нього не вилізе мені потім боком. Хоча цей чоловік уже двічі мене виручав та рятував, тому маю надію, що він не такий, як його брат, і не здасть мене потім йому.