Глава 21

ВСЕВОЛОД

Анна мовчить, а я пригортаю її до себе. Мені трохи неприємно, що вона чула мою розмову з Власом, та, з іншого боку, це добре, адже вона знає, що я з нею щирий.

Пригортаю її до себе і відчуваю, як вона тремтить. Мабуть, замерзла. Прошу водія додати тепла. Їдемо додому, і я трохи заспокоївся. Адже коли почув її пригнічений голос у слухавці, серце завмерло. Я злякався за неї. Боявся, аби чого не трапилося. Добре, що вже був у дорозі, як вона зателефонувала. То приїхав набагато швидше.

Зараз пригортаю її до себе, і серце тріпоче. Вона поруч, і це найголовніше. Пройде час, і вона заспокоїться, і, можливо, зробить висновки. Я ж залишатимуся поруч і буду підтримувати її, доки це буде потрібно.

Забравши сонну Анну з машини, я відніс її у спальню на першому поверсі, де вклав на ліжко просто в одязі. Лише зняв взуття. Вона, застогнавши, кутається у верхній одяг, і я розумію, що їй холодно, хоч у кімнаті досить тепло. Вкриваю дівчину ще й пледом і шалено хвилююся. Бо щось мені стан дівчини зовсім не подобається. Я сердитий на брата, він реально покидьок. Серце стискається, адже я боюся, що після всього Анна вибачить йому, і найгірше, що сам Влас в цьому переконаний. Я не можу її засуджувати чи щось наговорювати на брата. Сьогодні я й так сказав забагато.

Я просидів з Анною поруч до вечора. Коли за вікнами вже почалася ніч, Анна нарешті прокинулася. У світлі нічної лампи бачу, як вона сідає, знімає із себе плащ, а потім напружено оглядається по кімнаті і, помітивши мене, зірваним голосом питає:

— Де я?

Підіймаюся та йду до неї. Присідаю поруч і тихо пояснюю:

— Анно, ти у мене вдома. Коли я забрав тебе, ти заснула. Тому я привіз тебе до себе. Ти не сердься. Я хвилювався, — чесно зізнаюся. — Ти ж майже весь день проспала. Як ти почуваєшся?

— Голова болить. Хочу пити і, напевно, їсти. Не знаю... — вона знизує плечима.

— А їсти що ти хочеш?

Вона мовчить, на мить оглядається назад. Важко зітхає і тихо додає:

— Картоплю фрі, бургер та колу...

— Анно, ти серйозно? — здивовано перепитую.

— Серйозно, — зітхає вона. — Та я все розумію... Зараз ніч.

Я шокований, але я ладен хоч на край світу летіти, аби їй догодити.

— Хоч зірку з неба, квіточко, — кидаю й підіймаюся. — Вставай. Поїхали.

— Куди? — спантеличено кліпає вона.

— У Мак, — цілком серйозно кидаю.

— Всеволоде, ні. Вже пізно, — заперечує чарівна красуня і хапає мене за руку. — Будь ласка, не потрібно.

Беру тендітну руку коханої дівчини у свою, мені так хочеться піднести її до вуст, але поки стримуюся. Легенько тягну Анну за руку, змушуючи її піднятися.

— Потрібно, квіточко. Поїхали, — наполягаю і зауважую. — На годиннику лише двадцять друга, ми до півночі повернемось.

Вона підіймається і знову відмовляється.

— Всеволоде, не потрібно. Мені потрібно переодягнутися. Я хочу в душ. А ще хочу додому.

— А їсти? — настирливо питаю.

— У мене в холодильнику точно щось є, — зітхає вона і забирає свою руку, знову присівши на ліжко.

Не хочу, аби вона йшла додому, але я заперечити їй цього не можу. Я все одно піду з нею. Тому, дивлячись на дівча, пропоную:

— Якщо так, Анно, то в мене є інша ідея.

— Яка? — напружується вона.

— Ми викликаємо кур’єра з Маку, і доки чекатимемо доставку, підемо до тебе. Ти встигнеш за цей час зробити все, що хотіла.

— Можна й так, — тихо погоджується вона, а тоді напружено питає. — Влас більше не дзвонив?

— Ні. Він образився на мене, — відмахуюся.

Анна, напевно, з хвилину пильно дивиться на мене, а тоді питає:

— Всеволоде, скажи чесно, чому ти відмовився допомогти Власу? Це ж твій брат?!

— Мій брат не правий, — сухо нагадую. — І я не можу на це закрити очі. Я не вмішуюся у чужі стосунки...

— Але ж я зараз з тобою... — тихо нагадує вона.

Зітхаю. Хвилину мізкую, а тоді пояснюю:

— Ань, якби ти зраджувала Власу і попросила мене обманути брата, я б теж відмовився. Терпіти не можу брехню.

Анна хмикає, знову мовчить, а потім, глянувши на мене, здавлено кидає:

— Отже, ти борець за справедливість.

— Не те, щоб. Але коли мене хочуть вплутати у бруд... Перепрошую, я на таку підлість не підписуюся. Ну не можу я сказати, що небо зелене, якщо воно синє. Тому якось так.

Дівчина взуває чоботи, а після підіймається і, взявши пальто, підіймає погляд на мене.

— Спасибі, що не здав мене моєму... — вона шумно видихає. — Ну ти зрозумів, — одягає пальто і додає. — Ходімо.

Йду за Анною. Серце тріпоче. Вона не прогнала мене. Немає ненависті до мене, при тім, що мій брат повівся з нею так підло. Я ж лише щасливий від того, що можу залишатися поруч з цим милим янголом. Дорогою до її двору я таки замовляю телефоном нам вечерю в Маку і, підтримуючи дівчину під руку, веду до її будинку.