Глава 20

АННА

Не знаю, скільки я просиділа в машині, але коли стрепенулася від холоду, зрозуміла, що потрібно увімкнути пічку. Заводжу машину, бо чомусь здається, що холод пробрався до кісток. В голові туман. Адекватно мислити неможливо. І від нервової напруги мене клонить на сон.

Здригаюся від того, що так несподівано відчинилися мої двері. Кліпаю і бачу Всеволода. На душі трішки стало тепліше. Наче не своїми руками відстібаю пасок безпеки і хапаюся за руку, яку простягнув мені чоловік. Виходжу з авто і почуваюся такою кволою, що навіть на ногах стояти важко. Одразу опиняюся в обіймах Всеволода.

— Анно, що трапилося? Що з тобою? Тобі погано? Може, в лікарню?

В його голосі стільки турботи та страху, що я лише розгублено заглядаю в його очі. В них паніка. Його хвилювання щирі. Він ніхто мені, але як хвилюється. А Влас?! І лише тепер волога з’являється в моїх очах від образи на чоловіка. Опускаю повіки і тихо прошу:

— Краще додому.

В цю ж мить опиняюся на руках у Гораля старшого, а за лічені секунди він вже садить мене на задні сидіння своєї машини. На секунду заглядає в мої очі і просить:

— Зачекай хвильку і зараз поїдемо.

Я лише кліпаю. І кладу важку голову на спинку сидіння. Дверцята зачиняються, і в салоні стає тепліше. Зажмурюю очі. Хочеться заснути та забути те, що я нещодавно бачила. І забути Власа як страшний сон. Я ж з ним по суті життя не бачила, це жахіття було, а не життя. Радше випробування для моєї нервової системи.

Підіймаю повіки, бо прочиняються дверцята і в машину знову вривається холод. Поруч присідає Всеволод, зачиняє дверцята та віддає наказ водію:

— Поїхали.

— А моя машина? — ледь чутно питаю.

— У ній інший водій. Не хвилюйся. Все добре, — заспокоює мене Гораль і так несподівано пригортає мене до себе. — Квіточко, ні про що не хвилюйся. Я поруч. Краще розкажи, що трапилося.

— Не зараз, будь ласка, — прошу.

Не хочу і не можу про це говорити. Та й говорити нема про що. Мені соромно. Мій чоловік безбожно ходив наліво та направо, доки я намагалася вдавати, що в нас ідеальна сім’я, та намагалася довести всім, що у нас все добре. То всі бачили правду, лише я одна була сліпа та наївна.

Раптом дзвонить телефон Всеволода. Він виймає його з кишені, і я бачу на екрані фото свого чоловіка та напис «Брат». Я не хочу, аби Всеволод з ним розмовляв, тому зірваним голосом прошу:

— Не бери слухавку.

— Ань, а раптом щось важливе.

Я хочу звільнитися з обіймів Всеволода, та він притискає мене міцніше і знімає слухавку, увімкнувши гучномовець.

— Привіт, брате! — голос Власа звучить невдоволено.

— Привіт! — без емоцій відповідає Всеволод, обіймаючи мене. Я ж відчуваю, як біль з новою силою охоплює тіло.

— Всеволоде, мені дуже твоя допомога потрібна. Розумієш, дуже, — просить мій чоловік.

— Що трапилося? — цікавиться Всеволод, тримаючи мене в обіймах.

На мить зажмурюю очі, вдихаючи його різкий парфум. Намагаюся вирівняти дихання, але не можу.

— Даремно ти відмовився мені допомогти, коли я телефонував тобі ледь не два тижні тому. Анна пішла від мене і так і не повернулася, а сьогодні застала мене зненацька з дівчатами... Коротше, Всеволоде, без тебе ніяк. Виручай.

Я таки звільняюся з обіймів Всеволода. Схоже, брати заодно. Навіщо він зняв слухавку? Навіщо увімкнув гучномовець? Це що новий вид знущання такий? Нікому вірити не можна...

— Власе, я ледь не два тижні тому сказав тобі, що я в твою сім’ю лізти не збираюся. Я завжди тобі це говорив. Сім’я — це лише двоє. Я не збираюся прикривати твій зад...

Різко відмовляється Гораль старший, чим реально дивує мене.

— Всеволоде, Анна тебе послухає. Просто поговори з нею, — наполегливо просить мій чоловік.

Відчуваю, що Всеволод нервує. Напевно, вже пошкодував, що увімкнув гучномовець. Але я вже налаштувалася слухати це до кінця. Виходу все одно немає.

— Власе, про що я повинен говорити з твоєю дружиною? Вона бачила твою зраду... Тут слова зайві, — шипить чоловік поруч.

— Вона повірить, — переконливо запевняє Влас. — Вона у мене наївна. Анна точно повірить, ти тільки поговори з нею, — тисне на брата мій чоловік.

— Я не робив цього півтори тижні тому і зараз цього робити не буду, — шипить у слухавку Всеволод. — Анна правильно зробила, що пішла. Шкода, що вона не зробила цього раніше.

— Всеволоде, ти придурок. Допоможи мені знайти Анну, — вимагає наказовим тоном Влас. — Вона моя дружина.

— Ти не достойний такої дружини, брате. І якщо колись я бодай випадково зустріну Анну, то заберу її собі. Я тобі вже про це казав. Анна заслуговує, аби її кохали, а не підло зраджували...

Нервово ковтаю. І чую, як дзвінок обірвався. Я приємно шокована. Справді не очікувала на такий поворот подій. Схоже, я зробила поспішні висновки. Раптом так несподівано знову опиняюся в ніжних обіймах Всеволода і відчуваю, як повільно заспокоююся, а він зірвано шепоче:

— Ти ні про що не хвилюйся, квіточко, я не віддам тебе йому.

Може, це дивно, але я вірю цьому чоловікові. Не знаю, що і як буде далі, але зараз мені важлива його підтримка.