Глава 19

АННА

Заспокоївшись та поправивши макіяж, їду у столицю. Не хочу, аби жодна жива душа знала, що я плакала. Знаю, що Влас не вартий моїх сліз, та все ж душа болить. Тепер, якщо чесно, не розумію, чому Марта пішла від Всеволода. Якби до мене так мій чоловік ставився, я б не пішла від нього, навіть якби не змогла народити. Точно б не пішла. Тим більше, що шанс стати батьками є в обох.

За роздумами дісталася до себе в офіс. Маємо кілька хвилин на розмови з моєю помічницею, яка робить мені нескромні компліменти. Мовляв, я розквітла за ці дні. Я ж лише відмахуюся і прошу її поквапитися, бо нам пора на зустріч з партнерами.

Я трохи нервую, але мої хвилювання виявилися даремними. Зустріч з партнерами пройшла чудово та з позитивними результатами.

Після зустрічі я привезла Елю в офіс. І вирішила владнати всі формальності.

Працюю мовчки, а моя помічниця несміло питає.

— Анно, це звісно не моя справа, але вашого Гораля не видно на стоянці... Ви нарешті помирилися?

Не хочу нічого відповідати, тому лиш незгідно киваю головою. Я справді не знаю, як правильно вчинити з чоловіком. Чесно, набридло слухати ці тупі відмазки і виправдовування, в яких ненормальні причини. А ще набридло кожного разу чути, що в нього залежність від жінок. То, типу, фобія така. Але, як на мене, то хороша локшина на моїх вухах, вміло розвішана моїм чоловіком.

— Аню, ви ж обоє страждаєте. Ви така хороша пара... — тихо шепоче моя помічниця.

— Ель, припини мені викати, давай на «ти». Годі вже. Ти ж старша...

— Ну давай, — неохоче погоджується вона.

— От і добре, — видихаю і повторюю її слова. — Хороша пара, кажеш?! — знизую плечима і зізнаюся. — Це радше хороша картинка. Те, що бачать всі, бо насправді у нас не все так ідеально, — зітхаю. — Набридло тримати рамки пристойності та вдавати. Я більше так не можу.

— Невже все так складно? — цікавиться зі співчуттям моя підлегла.

— Трохи є, Елю.

Видихаю і починаю прощатися. Вирішую навідатися в гості до свого чоловіка. Навіть цікаво глянути, як він там горює без мене.

До офісу Власа приїхала швидко. В офісі наче звична атмосфера, підлеглі чоловіка вітаються, охоронець сказав, що шеф на місці. Тому впевненою ходою йду до його кабінету. Саме входжу у приймальню, як мене гукає секретарка і налякано мчить до мене. Я секунду стою, а тоді зачиняю двері у приймальню і замикаю їх на ключ. Відчуваю, як кров кипить у скронях. Спинним мозком відчуваю, що щось не так.

Мій крок важкий, але впевнений. За кілька секунд прочиняю двері у кабінет чоловіка і застаю його за поцілунком з напівроздягненою дівкою, а ще дві кралі стоять поруч і руками пестять його через одяг. У мене в горлі пересохло. Серце на мить зупинилося. Я дихати перестала. От і ціна моєї довіри. Він підло зраджує мені, а я, божевільна, вірю йому.

Чотири пари очей налякано дивляться на мене.

— Анно, ти, що тут робиш? — невдоволено цікавиться Гораль.

Мені в одну мить хотілося втекти, але я зупинила себе. Роздратовано заглядаю в очі підлого зрадника. Він ще має нахабство питати мене, що я тут роблю? Це вже в ніякі ворота. Рушаю з місця і впевненою ходою йду до столу, хапаю двох дівок за довгі коси та тягну їх з кабінету. Вони ж пищать та йдуть як миленькі. Третя дівка втекла сама. Зачинивши двері кабінету, роздратовано дивлюся на того, кому ще так щиро вірила, а він, спокійно застібаючи сорочку, висловлює своє невдоволення.

— Анно, навіщо цей цирк? Невже важко було попередити? Навіщо ця істерика?

Лиш тепер до мене дійшло. Він постійно брехав мені, а я, божевільна, свято вірила в цю брехню. Все в мені кипить, але я змовчую. Все вже сказано давно, навіщо повторюватися.

Лише хмикаю і, попри спазм у горлі, холодно кажу.

— Більше жодних істерик, Гораль. Живи щасливо зі своїм гаремом. І напружуватися не потрібно. Я на розлучення подам сама.

— Я не дам тобі розлучення... — волає Влас, наближаючись.

Він мені противний. Не хочу, аби він стояв зі мною поруч. Тому лиш розлючено кидаю.

— Мрій. Це не шкідливо.

Розвернувшись, йду з кабінету, гримнувши дверима. Ще так хотілося з’їздити йому по морді, але після цих дівуль навіть торкатися його гидко.

У приймальні дівки різко збилися в купу, коли я з’явилася. Напевно, боялися, що я знову чіпатиму їх. Та вони, по суті, не винні, мабуть. Але мене це вже не хвилює. Просто йду. В душі чорна пустка. Мої останні надії щойно згоріли вщент.

Спустившись ліфтом вниз, сідаю в машину. Тіло наче не моє. Але я не можу тут залишатися. Завівши двигун, покидаю стоянку біля офісу Гораля та їду повільно. Виїхавши за кілька кварталів, я зупиняюся. Мені важко концентруватися на дорозі. Наче не плачу, але ще в шоці від побаченого.

Беру телефон, а руки тремтять, тож потрапити по екрану важко, та я вперто набираю Всеволода. Він єдиний, кому можу зараз довіряти.

Гораль старший знімає слухавку після першого ж гудка.

— Слухаю, квітко.

— Забери мене, будь ласка! — прошу, а голос тремтить та звучить низько.

— Ти де?

— Я скину локацію, — лиш пошепки додаю.

— Давай. Чекаю. Я зараз буду...

Кладу слухавку та скидаю свою локацію у телеграм. Відкидаюся на спинку крісла. Почуваюся чи то надто сонною, чи то втомленою. Мій чоловік — підлий покидьок, який не має ні поваги, ні почуттів до мене. Він розбив моє серце вщент. І тепер це вже точно кінець. Він клявся мені у вірності всі ці роки. В той час, як сам розважався з дівками без докорів сумління. Я справді була сліпою дурепою, яка нарешті прозріла.