Глава 18

АННА

Повернувшись додому у вечір понеділка, я розпакувала продукти і побрела у спальню. Приготувалася до сну, лягла у ліжко, але заснути не змогла. Перед очима стояв сьогоднішній вечір та брат мого чоловіка, якого я зовсім не знала донині. Всеволод завжди мені здавався холодним, брутальним, бездушним. Я справді не розуміла, як Марта змогла вийти за такого сухаря заміж.

Виявляється, я зовсім не знала брата свого чоловіка. Всеволод — повна протилежність своєму брату. І зовсім не такий, як про нього розповідав Влас.

Всеволод — людина з великим серцем та доброю душею. І Власу не завадило б взяти приклад із старшого брата. Зітхаю у напівтемряві. От було б чудово, якби мій чоловік мав характер, схожий до того, який має Гораль старший. Але це лише моє химерне бажання.

Я довго порівнювала братів і дійшла висновку: Всеволод сьогодні захопив мене. Він справді чоловік з великої літери. Дивно, що досі самотній. Напевно, досі кохає Марту.

Заснула я пізно, прокинулася теж не рано і, на ходу поснідавши, одразу взялася до роботи. Якої навалилося чимало, навіть віддаленої. По обіді готувалася до завтрашньої зустрічі, а ближче вечора мене зморило на сон, і я заснула просто на дивані у вітальні другого поверху.

Прокинулася посеред ночі, зробила ревізію холодильника, пережовуючи їжу з одним закритим оком. А тоді, запивши все колою, побрела спати, не картаючи себе за зайві калорії на ніч.

Ранок середи виявився активним. Збори в офіс та вранішні ритуали вимотали мене. Лише у прихожій я згадала про свою машину, яка іще досі в ремонті. Дідько, я вчора так втомилася, що геть забула про все на світі. І на чому ж я тепер поїду? У паніці питаю сама себе.

Від безпорадності зиркаю у вікно — і я приємно шокована: моя машина стоїть у дворі. Серце підстрибнуло на радощах, бо не важко здогадатися, як вона опинилася тут. Я повинна цим завдячувати Всеволоду. Поспіхом одягаюся і виходжу на вулицю. Мені назустріч іде охоронець. Він, посміхаючись, вітається і повідомляє:

— Анно Вікторівно, вчора ваш сусід пригнав вашу машину, але коли я піднявся, щоб вас про це повідомити, ви вже спали...

Я лише, знітившись, знизую плечима і ніяково додаю:

— Щось мене вчора рано зморило на сон.

— Та то погода така, — кидає, посміхаючись, чоловік.

Зітхаю і, видавши посмішку, повідомляю чоловікові, що повернуся ближче вечора, бо маю купу справ. Прощаюся і, мимоволі глянувши на сусідній двір, сідаю в авто. Мені потрібно їхати, хоча я безмежно вдячна Горалю старшому. Він знову приємно вразив мене. Його піклування — це щось феноменальне для мене. Влас на щось схоже справді не здатний, зате він обожнює, коли піклуються про нього.

Покинувши двір свого нового маєтку, набираю Всеволода. І доки лунають довгі гудки, ловлю себе на тому, що я шалено нервую. Навіть серце б’ється якось дивно від цього очікування.

Завмираю, коли у слухавці чую такий приємний голос і не менш приємне звернення:

— Привіт, квіточко! Ти уже прокинулася?

Влас жодного разу не сказав нічого схожого, лише: Ань, мені треба; Анно, не діставай; Анька, допоможи...

— Привіт! — лиш здавлено відповідаю. — Так, Всеволоде, прокинулася. Я вже їду на роботу. Телефоную подякувати тобі... — замовкаю, бо говорити чомусь важко. Жаль стискає душу. — Спасибі, Всеволоде! Ти дуже виручив мене. Я все поверну...

— Анно, негайно припини. Це дрібниці, — наказує чоловік. — Нічого мені повертати не потрібно. — він витримує паузу і питає: — Ти краще скажи, в тебе все добре?

— Так, — без вагань відповідаю.

— А з голосом тоді що? Чому він такий пригнічений?

Я спантеличено кліпаю. Як він це відчув? Він же мене зовсім не знає. Навіть мій чоловік не завжди помічав, що зі мною щось не так. Мені завжди вдавалося чудово маскувати свій паршивий настрій. Тепер навіть не знаю, для чого це робила? Для чого старалася бути ідеальною у всьому? А вірніше — для кого старалася?!

— Всеволоде. Все чудово. Справді. — намагаюся бути переконливою. — Маю сьогодні важливу зустріч, от тому трохи нервую.

— Квітко, може, тобі допомога потрібна?.. То ти тільки скажи...

Просить Гораль старший. В його голосі стільки турботи, скільки я могла чути лише від батька. Мені хочеться розревітися, але я тримаюся.

— Спасибі, Всеволоде. Поки не потрібно нічого, але якщо раптом щось — я матиму на увазі. І обов’язково скористаюся твоєю пропозицією.

— Буду чекати, — лагідно кидає він. — Щасти тобі, квітко! І будь обережною за кермом.

— Буду, — лише тихо обіцяю та кладу слухавку.

Сльози горохом котяться з очей. З’їжджаю на узбіччя, бо мені потрібно заспокоїтися. Адже те, що щойно почула від Гораля старшого, я хотіла б почути від свого чоловіка. Але за всі роки нашого шлюбу я цього не почула жодного разу. А як звертається до мене Всеволод... Він називає мене квіткою, і мені це шалено подобається. Якби я хотіла, щоб Влас був таким же, як його брат. А він... Він цинік. Самозакоханий нарцис. Як же боляче, адже я кохаю його, але не почуваю себе коханою, потрібною, бажаною поруч з ним.