Глава 17

АННА

Смакую гарячий чорний чай з присмаком лате і кайфую. Давно не могла знайти цей чай на полицях магазинів. Уже не шкодую, що погодилася на вечерю у свого сусіда і, за іронією долі, свояка. Ми повечеряли ситною вечерею і зараз розмістилися у просторій вітальні біля каміна. Як же добре. Не потрібно нікуди бігти, нічого готувати, виявляється, можна жити з насолодою. Бо я, якщо чесно, вже забула, що це таке.

— Анно, ти просила розповісти, чому розійшлися з Мартою... — раптом порушує приємну тишу Всеволод.

— Так, якщо це не важко для тебе, бо я чула не дуже приємні історії з цього приводу, — тихо зізнаюся.

— Що саме ти чула? — одразу напружується чоловік навпроти.

Всеволод надто впевнено сидить у кріслі. І зараз, дивлячись на нього, розумію, що він повна протилежність своєму брату. Спокійний, врівноважений, без зайвих амбіцій чи пафосу.

Мені незручно відповідати на це питання, адже відповідь не вельми приємна.

— Всеволоде, нічого хорошого я не чула.

— І все, Анно? — просить він.

Зітхаю і таки зізнаюся.

— Ходили чутки, ніби ти зраджував Марті і саме тому вона подала на розлучення.

Гораль-старший хмикає і випалює.

— Таке міг сказати лише мій брат.

Я розгублено кліпаю. Адже я ж не казала Всеволоду, від кого це чула. Звісно, я не збираюся здавати Власа, але мене вразила проникливість цього чоловіка.

— Зрештою, це не важливо, Анно. Бо це наклеп, — він робить ковток чаю і продовжує. — Ми з Мартою розійшлися тихо та спокійно. Коли вона оговталася після чергового невдалого ЕКО, ми сіли ввечері та поговорили. Я просто відпустив її. Марта дуже хотіла дітей. Я теж не проти, але в нас не виходило. Ми вирішили не мучити більше ні її, ні цими не конче приємними процедурами, ні одне одного, — він переводить подих і продовжує. — Ми поділили компанію навпіл і розійшлися друзями. Хоча активного спілкування нема. Сама розумієш — інша сім’я. Тож тут спілкування зайве. Але я не шкодую, що відпустив Марту, вона вже чекає другу дитину і щаслива в шлюбі.

Я буквально квадратними очима дивлюся на брата свого чоловіка і тепер ще раз переконуюся, що Гораль-старший — повна протилежність молодшому і навпаки. Я кліпаю і не можу збагнути одного. Слова самі зриваються з вуст.

— А як же почуття?

Всеволод важко зітхає.

— Цікаве запитання, Анно, але коли любиш, то заради щастя іншого ладен відпустити. Ми з Мартою були щасливими і нещасними водночас. Або, може, недостатньо кохали... Не знаю, але, судячи з результату, ми все зробили правильно.

— А як же ти? — з повним нерозумінням питаю.

— Моє щастя чекає мене попереду. Я в цьому просто переконаний.

З подивом дивлюся на Гораля-старшого. Його впевненості можна тільки позаздрити. Він так переконливо сказав останні фрази, ніби це має трапитися завтра-післязавтра.

Знову порівнюю братів і розумію, що Влас ніколи б не пішов на такий вчинок. Він ніколи б не відпустив мене заради ж мого щастя. Ніколи. Він запеклий власник та бабій.

Дивлюся на замисленого чоловіка, який втупився в полум’я вогню, тому тихо кличу його.

— Всеволоде, пробач, що розбурхала твоє минуле.

— Все добре, — переводить погляд на мене він. — Ти правильно сказала, це вже минуле. А нам потрібно жити теперішнім і не оглядатися назад. Там уже нічого нема і не буде.

Зітхаю. Як класно сказано. Тільки б ще навчитися не оглядатися назад. Допиваю чай і звертаюся до свого сусіда.

— Всеволоде, я вже піду. Спасибі тобі за допомогу, вечерю та милу розмову. При усім рада, що мій сьогоднішній вечір склався саме так, — і зараз я це кажу від щирого серця. Бо спочатку я бачила у Горалі-старшому ворога.

Підіймаюся та тихо кидаю.

— Спокійної ночі!

Всеволод підіймається і зірваним голосом бажає мені того ж.

— Навзаєм, квітонько! Ходімо, проведу.

В його голосі стільки ніжності, що я зловила себе на думці, а чи немає у цього чоловіка, бува, половинки. Не може ж він чотири роки жити один. Але запитати про це поки не зважуюся.

Йдемо у прихожу, чоловік цікавиться моїми планами на завтра. Розповідаю, що завтра працюватиму онлайн, але в середу мені потрібно буде їхати. А він обіцяє підігнати майстрів СТО, аби до вечора зробили моє авто. Ще раз дякую чоловікові та хочу піти, але він зупиняє мене.

— Анно, давай обміняємось номерами телефонів про всяк випадок.

— В мене поки той же номер, що й був раніше. Але твого номера і не маю.

Обмінюємося номерами телефонів, і Всеволод посміхається, ховає свій телефон у кишеню та, одягнувши куртку, йде мене проводжати. Знову запропонувавши мені зігнуту руку в лікті. Йдемо неквапливо, обговорюючи погоду, наче старі добрі знайомі, хоча, якщо чесно, я з братом чоловіка донині спілкувалася декілька разів і то по кілька хвилин. А він, виявляється, цікавий співрозмовник.

Біля воріт прощаємося. Входжу у двір і почуваюся так, наче на побачення сходила. На душі легко, навіть докори сумління не мучать.