Глава 16

ВСЕВОЛОД.

Анна довго мовчить, а тоді несміло порушує тишу.

— Гаразд. Запрошу тебе до себе в гості, але при умові.

— При якій? — одразу питаю.

— При умові, що ти не здаси мене Власу.

— Я й наміру не мав... — чесно зізнаюся.

— Ну дивись мені, — з погрозою кидає дружина брата. — Якщо ти обдуриш мене, то я вимурую з твого боку паркан висотою до твого даху...

Мене пробиває на сміх. Не можу стриматися, її гнівна погроза розсмішила мене. А ще коли уявив, як вона сама той пліт мурує.

— Це не смішно. — бурчить вона.

— Пробач, — прошу, заспокоївшись. — Гаразд, я згоден. Якщо я здам тебе твоєму чоловікові — будуй вже той паркан. Я до тебе переберуся жити на горище, аби якщо що підглядати, як ти там живеш.

Тепер сміється Анна, її милий сміх подобається мені. Я все на світі віддав би, аби ця жінка була моєю, а мій брат лише користується нею і взагалі не цінить свого щастя. Сумніваюся, що він і зараз, коли вона пішла, зробить хоч якісь висновки.

Відчуваю, як дівчина поруч розслабилася і мені на душі стало легше, а те, що вона запросила мене в гості, сіє приємні відчуття. Я все розумію, все усвідомлюю. І найбільше боюся, що вона кохатиме Власа все життя. Тоді я справді буду приреченим навіки.

— Всеволоде, Влас розповідав, що ти збанкрутував... Це правда?

— Звісно, ні, — заперечую та щиро зізнаюся. — При розлученні ми поділили з Мартою компанію. Тепер ми маємо дві різні компанії. І ніхто ні від кого не залежить та ніхто нікому нічого не винен. Я займаюся розробками ноу-хау додатків, Марті ж залишилося програмне забезпечення, це її коник.

Розповідаю про свою компанію. Вислухавши мене, Анна радіє, що у мене все добре, і дивується, чому Влас таку нісенітницю їй розповідав, а я пояснюю.

— Влас не любить мене. Я наче нічого поганого йому не зробив. Сам досяг того, що зараз маю. — хмикаю і додаю. — Звісно, я можу помилятися, але інколи з поведінки брата розумію, що мої успіхи дратують його.

За розмовами доїхали у квартал. Коли я зупиняюся біля воріт своєї милої сусідки, вона переводить погляд на мене й просить.

— Ну що ж, ходімо на чай чи каву. А якщо зачекаєш — можливо, вечерю...

Посміхаюся і, спершися на кермо, дивлюся на дівчину. Вона справді неймовірна.

— Спасибі, Анно. Я приємно вражений. Я обов’язково скористався б твоїм запрошенням, але не сьогодні. — бачу в її очах цілковите нерозуміння, тому поспішно пояснюю. — Сьогодні я маю для тебе зустрічну пропозицію. Ходімо до мене в гості. В мене вечеря вже готова. І тобі не потрібно паритися біля плити. Просто відпочинеш та й поговоримо.

— Ти сам готуєш? — здивовано питає вона.

Посміхаюся і зізнаюся.

— Звісно, ні. В мене є кухар.

— Але мені потрібно мої покупки додому віднести... — розгублено нагадує Анна.

— Це ж не проблема. Ходімо, я все віднесу.

Дівчина відстібає пасок безпеки та виходить з авто. Я ж розумію це як згоду і вже за мить теж опиняюся на вулиці, де тримає тріскучий мороз.

Забираю покупки із задніх сидінь та йду за дівчиною, яка, прочинивши ворота, повільно крокує у двір. Нас зустрічає її охоронець, якого я знаю дуже добре. Він вітає господиню та повідомляє, що підготував гараж для авто, як вона просила. А вона з розпачем розповідає, що її авто зламалося дорогою сюди.

За кілька хвилин я вже несу продукти на кухню, доки Анна возиться у прихожій з підборами. Я встиг залишити пакети та повернутися, а дівчина і досі сидить на низькому підвіконні та возиться із одним чоботом, замок-блискавку на якому закусило.

— Анно, дозволь допомогти, — прошу.

— Тут вже нічим не допоможеш, — відмахується вона і ледь не плаче.

Встаю на коліна і, пильно заглянувши в її очі, прошу.

— Дозволь.

Вона лише знизує плечима від безпорадності. Обережно беру її ногу разом із взуттям і помічаю, що замок захопив тонку смужку шкіри під ним із внутрішньої сторони. Обережно відтягую її і, підтягнувши замок догори, знову повільно тягну донизу. Замок легко розстібнувся. Дівчина лиш розгублено кліпає і тихо дякує мені. Потягнувшись, взуває нижчі біленькі чобітки з широкою підошвою без підборів. А коли вирівнюється, я простягаю їй руку, зігнуту у лікті, і прошу.

— Ходімо.

— Ходімо. — зітхає вона. — Сподіваюся, твій брат ніколи не дізнається про нашу сьогоднішню зустріч. Бо інакше... Боюся уявити, що він подумає.

— Хай думає, що хоче. У нього багата уява. — лиш відмахуюся.

Анна лиш усміхнувшись бере мене під руку, а я щасливий веду її до машини. На нас чекає вечір розмов, а для мене це велике щастя. Про більше годі й мріяти.