Глава 11

АННА

Біль у місці удару відступає повільно. Я чую, як колотиться серце у грудях. Мені страшно. Я одна посеред дороги. І в голову лише приходить одна моторошна думка. Гораль навмисно зіпсував моє авто. А його начальник охорони просто змовчав про це. Бо тут зрозуміло, що сам Влас точно б такого не робив. Він звик лише накази віддавати, бо сам палець об палець не вдарить. Розумію, що це може бути збіг обставин, але мені страшно. Образа на Гораля сидить у грудях і не дає дихати.

Нарешті оговтавшись, тягнуся до телефона, але мережа не ловить взагалі. Сльози з’являються на очах. Змахую їх і у паніці пробую завести авто, але ніякої реакції. Ще й світло не вмикається. Розумію, що залишатися в машині я не можу. На дворі зима. Я тут просто замерзну до ранку, і виходити з машини страшно, бо ж навколо лише ліс та снігові ледь не метрові намети. Але я все ж змушена вийти з авто. Адже стояти отак небезпечно. Відкриваю капот важелем і, діставши з речового ящика жилет, таки виходжу з теплого салону. Вся тремчу, але я повинна забезпечити безпеку руху, аби ніхто не в’їхав у мою машину. Піднявши капот, я ледь вчепила на нього світловідбивальний жилет. З багажника дістала аварійний знак і теж склала його позаду авто.

Взявши телефон, підіймаю його високо над головою в надії зловити хоч слабкий сигнал мережі. Та все без толку.

Стрепенувшись від холоду та страху, сідаю в машину, сутінки згущуються, вітер виє у високих кронах дерев, і мені від цього іще більше моторошно.

Не знаю, скільки просиділа у суцільній темряві та моторошних думках, але в салоні стало холодно. Раптом блимнуло світло фар і одразу згасло. Я, кілька разів кліпнувши, ловлю себе на тому, що починаю марити і бачу те, чого немає. Але за кілька хвилин я знову побачила, ніби блимнуло світло фар, але на цей раз довше.

Напружено вдивляюся у темряву і бачу, як світло фар з’являється частіше, і я бачу його насправді, не мені мариться. Молюся, щоб це не були глюки. А тоді пригадую, що дорога тут горбиста, нерівна. Напевно, саме тому я бачу саме те, що бачу. Через декілька хвилин видихаю, бо до мене справді наближається машина. В серці зажевріла надія.

Поспіхом виходжу із авто і тепер молюся, щоб хоч би той, хто їде, таки зупинився та хоч якось допоміг мені. І знову лякають страхи. А якщо то їде хтось неадекватний? Або ж якась компанія? Страх та холод пробираються до кісток. Від них аж у грудях болить, але я стою. І коли авто наближається, махаю рукою. Маю надію, що воно зупиниться. Та машина промчала по льоду на чималій швидкості. Великий чорний позашляховик навіть не думав зупинятися.

Я лише видихнула і з тремтінням у тілі сіла в авто. Тут уже холодно. Розумію, що потрібно залишати машину та йти хоч кудись. Бо коли буду йти, то зігріюся. Але як іти? Я на підборах. А навколо сніг та лід і ледь-ледь посипана дорога. Видихнувши, сиджу. Ще не вирішила, що мені робити. Хоча усвідомлюю, йти доведеться стовідсотково.

Раптом у дзеркалі заднього виду знову бачу світло фар, і на цей раз я бачу це чітко. Одна частина мене хоче вийти, а інша стримується. Вже немає надії, що той, хто їде, зупиниться. Якщо людина захоче допомогти, то сама зупиниться. Пильно дивлюся у дзеркало і завмираю, коли авто вмикає правий поворот і зупиняється позаду мене.

Серце нарощує ритм — страшно та радісно водночас.

Бачу, як з машини хтось виходить, але не можу зрозуміти, хто вийшов — чоловік чи жінка. Виходити тепер боюся. Здригаюся від того, що хтось стукає у вікно. Я хотіла опустити скло, та в мене нічого не працює, тому прочиняю дверцята.

— Доброго вечора! Що трапилося? — питає грубим басом високий незнайомець, одягнений у чорне пальто та діловий костюм. Це добре видно у світлі фар його авто, тільки лице розгледіти не можу, бо він дуже високий.

— Моя машина зламалася, — тихо повідомляю, а за мить додаю: — Вона не заводиться, навіть світла немає.

— Ти додому? — раптом цікавиться чоловік.

— Так, — відповідаю, вся тремчу, і на свій страх та ризик прошу: — Допоможіть, будь ласка!

Повисає пауза. Моє тремтіння подвоюється, а незнайомець не квапиться хоч якось відреагувати на мої слова.