Глава 10

АННА

Заспокоївшись після візиту Власа, я набираю начальника безпеки Гораля та прошу його пригнати мою машину під мій центр. Він неохоче погоджується, бо це точно не сподобається моєму чоловікові. Кажу йому, хай валить все на мене, мовляв, я вимагала та погрожувала. На щастя, начальник безпеки класний дядько, все ж погодився. Поклавши слухавку, кличу Елю, і ми знову взялися за роботу. Добре, що моя помічниця ні про що не питає. А всі її питання виключно по роботі.

Відриваюся, коли приганяють мою машину. Забираю ключі, дякую і знову беруся до справ.

За годину до кінця робочого дня ми владнали всі питання, і я, глянувши на підлеглу, повідомляю:

— Елю, я зараз поїду, а от завтра швидше за все мене не буде...

— Це через нього? — питає вона, кивнувши на двері.

— Ель, не питай. Я просто втомилася... — важко зітхаю.

— Аню, ви свята жінка, — вона на мить замовкає, а тоді додає. — Ви вже пробачте мені за різкість, ваш коханий нічого поганого мені не зробив, але він мене бісить. Я б такого десятою дорогою оминала. Але це ваше життя, ваш вибір, і я його поважаю, бо ви дуже класна.

Я розгублено кліпаю та стримуюся, аби не заплакати. Чесно, не очікувала щось схоже почути. Тому зараз перебуваю на емоціях.

— Спасибі, Елю. І давай вже на «ти». Годі тої офіційності.

— Давай, — посміхається вона. — Але, Ань, в середу ти мені потрібна. У нас запланована зустріч з постачальниками. Ми ще два тижні тому про неї домовлялися.

Важко зітхаю. От халепа. Я геть про цю зустріч забула. Але переносити її не можна. Тому в мене іншого виходу, як прибути на цю зустріч, немає.

— Тоді я буду. Але приїду виключно на зустріч. А ти все підготуєш в телефонному режимі.

— Ну гаразд, — неохоче погоджується моя помічниця.

Прощаємося, і я йду у крамницю. Пора купити продукти та нарешті приготувати щось самій.

Продукти взяла у продуктовому, як добре, що нікуди їздити не потрібно. Скупившись, спускаюся на перший поверх та йду до авто. Вивантаживши продукти з візка, залишаю його на спеціальному майданчику та сідаю в машину. Мене охоплюють дивні відчуття. Вже за роки виробилася звичка думати, що приготую на вечерю. Я одразу зловила себе на тому, що зараз приїду додому, а перед очима повстав будинок Гораля. Але ні. Я туди більше не поїду.

Запускаю двигун та рушаю з місця. І сьогодні вперше за стільки днів рушаю геть в іншому напрямку. І напрочуд не відчуваю жалю чи докорів сумління, а присутнє відчуття, що я все роблю правильно.

Встигаю виїхати за місто, як тишу в салоні порушує телефонний дзвінок. Зиркаю на екран. Телефонує моя не подруга. От цікаво, якої мари вона мені надзвонює? Тепер лаю себе за те, що телефон не вимкнула. В середу обов’язково зміню сімку, аби ніхто не діймав. Скидаю дзвінок. Але через кілька хвилин він повторюється. Знову подруга. Вирішую зняти слухавку, цікаво, що вона буде співати.

— Ну нарешті! Ти чого слухавку не береш? Дзвінки скидаєш? Аню, досить дутися. Ти їй Богу мов маленька. Та не можна мужика на прив’язі, мов собаку, тримати. Чоловікові свобода потрібна, розумієш?!

— Розумію! — шиплю, а тоді різко випалюю. — А ти спочатку свого заведи і можеш йому навіть повій замовляти, я не проти...

У трубці лунають короткі гудки. Хмикаю, кинувши телефон на сидіння пасажира. Ще мені знайшлася стратег з сімейних відносин. Три розлучення за плечима у її неповних тридцять. І у всіх трьох шлюбах ледь по року прожила. Дивуюся, скільки потрібно мати нахабності, аби телефонувати мені та втирати такі нісенітниці. Походу я геть не розуміюся в людях. Я мов сліпа тютя, не бачу очевидного. Наївно вірю людям. Пора розривати це замкнуте, прокляте коло та починати життя заново.

В’їжджаю у ліс і змушена покинути роздуми, бо дорога трохи слизька, і я концентруюся на ній.

Раптом машина смикнулася, і я сильно злякалася, адже авто злегка занесло на дорозі. Я проїхала буквально іще кілька метрів, і авто знову смикнулося. Одразу згасло світло, а за хвилину заглух мотор, і авто різко зупинилося. Я на це не розраховувала і відповідно вдарилася об кермо.

Стогну від болю і наче крізь туман пригадую попередження Юрка. Що ніби в цьому лісі якась аномальна зона. Авто часто виходять з ладу. Розумію, що це швидше за все вигадана місцевими страшилка, але мені реально страшно. Адже я опинилася сама посеред зимового лісу. І навряд чи хтось прийде мені на допомогу, бо я, скільки їхала, жодного авто не зустрічала.