Глава 9

АННА

Мовчання та пильні погляди Гораля починають дратувати мене. Тому суворо звертаюся до нього.

— Власе, іди. Годі стояти. Це нічого не змінить.

— Анно, нам потрібно поговорити. Поїхали додому, — наполегливо просить він, наче не чув моїх прохань.

Важко зітхаю. Не хочу з ним розмовляти. Справді не готова. Ще раніше я хотіла цих розмов, хотіла зрозуміти його, бажала, аби він почув мене. А тепер я знаю, що він мене не почує, і ці розмови — пуста трата часу. Я не готова прожити місяць, чекаючи, на скільки цього разу вистачить мого коханого. Мені набридло чекати, набридло вірити. Усе набридло. Я почала відчувати відразу до свого чоловіка, хоч жодного разу на прямій зраді його не застукала. Але його поведінка — це ні в які ворота.

— Власе, прийми це як факт — я не повернуся, — ще раз повторюю.

— Анно, ти не можеш так зі мною вчинити. Ти повинна дати мені шанс.

Видихаю, бо чудово розумію, що він звідси не піде, доки не досягне свого. Але я сьогодні теж налаштована рішуче.

— Власе, я нічого тобі не повинна. Я давала тобі шанси мільйони разів. Слухала тебе іще більше, вірила тобі... А ти каявся, обіцяв і знову брався за своє. Мені набридло. Я не хочу більше брати участь у цьому шапіто. Я хочу нормальну сім’ю. Мені ця а-ля комедія набридла.

Мій голос звучить холодно, впевнено та незворушно. Хоча легке тремтіння таки присутнє. Мені боляче розмовляти з Горалем. Але я більше не хочу такого життя.

— Анно, молю, дай мені іще один, останній шанс.

— Власе, ні. Я тобі дала останній шанс після корпоративу. Ти клявся мені, що більше ніколи не дивитимешся на дівок...

— Анно, але ж це було звичайнісіньке повідомлення... — відмахується Гораль. — Ти не можеш мене звинувачувати у зраді.

Мене накриває істеричний сміх. Він намагається знову зробити з мене дурненьку. Знову корчить із себе невинність.

— Що тут такого? Це ж нормально. У твоїй компанії теж купа чоловіків, але ж я не ревную... — повторюю його заїжджені фрази. Зітхаю і одразу йду в наступ. — Але, дорогенький мій, між мною та моїми підлеглими немає таких стосунків, як у тебе з твоїми дівками. Мої підлеглі-чоловіки виконують свою роботу, а не труться цілими днями у моєму кабінеті в напіврозстібнутих сорочках. Різницю відчуваєш?

— Аню, не починай. Мені набридли твої звинувачення. У мене скоро дах поїде від твоїх сцен ревнощів та істерик. Тобі, походу, лікуватися потрібно...

Моє терпіння луснуло остаточно. Зриваюся на рівні ноги й розлючено наказую:

— Вихід там! Забирайся!

Гораль розгублено кліпає і просить:

— Ань, подумай. Добре, подумай. Бо якщо ти сьогодні не повернешся...

— То що? — різко перебиваю його я. — Подаси на розлучення?! Тоді не чекай. Я не повернуся.

Повисає важка затяжна пауза та протистояння поглядів. Навпроти стоїть красивий, упевнений у собі чоловік. Аполлон із плоті та крові. Але це лише маска, бо його справжня сутність інша. Він лише здається сильним, а насправді — слабак, який не може втриматися від спокуси і, схоже, сам не знає, чого хоче.

— У тебе тиждень, аби повернутися... — невдоволено ставить мене перед фактом Гораль та, розвернувшись, іде до виходу.

Нарешті залишаюся одна. Викидаю букет посеред кабінету і на ватяних ногах присідаю у крісло. Кретин. Покидьок. Ненавиджу його. Та як він так може? Ще й ультиматуми ставить. Ну що ж, хай чекає. Хмикаю. Тиждень. Мабуть, уже плани має на цей тиждень.

Сльози скочуються з очей. Схлипую. Даремно я маму не послухала, а вона ж просила мене добре подумати, перш ніж іти за нього заміж. Попереджала, що він гуляка, але моє закохане серце й близько цього чути не хотіло. Як же тепер болить.

У кабінет входить Еля і наполошено зупиняється у дверях.

— Аню Вікторівно, що тут діється? Вам погано?

— Ель, залиш мене, — охриплим голосом прошу. — І віник цей забери. Викинь, а хочеш — забери собі, але щоб я його не бачила.

Еля покірно забирає букет і, оглянувшись, тихо каже:

— Я буду у себе. Якщо щось потрібно буде — кличте.

Я лише згодом киваю. За кілька секунд залишаюся сама. Хочеться вперше за стільки днів розревітися. Але я не маю права. Забагато честі ревіти за тим, хто того не вартий. Хоча, з іншого боку, себе шкода. Тож дозволяю собі тихо поплакати.