Глава 8

АННА

Влас зупиняється біля столу і пильно дивиться на мене з хвилину, а тоді простягає мені букет.

— Це тобі.

Його слова звучать скуто та невпевнено. Хмикнувши, стискаю жовна, прикипівши відвертим поглядом до чоловіка. Гораль наче виглядає впевнено, але з ним щось не так. Я це чудово відчуваю. Але при тім квіти брати не поспішаю. Цього разу він не відкупиться ні квітами, ні дорогими подарунками. Я не люблю ювелірні прикраси і всі оті цяцьки, які він мені дарує щоразу після наших скандалів. Мені їх носити неприємно. Напевно, пора йому про це сказати, а не мовчки брати, стиснувши зуби, і вдавати, що все чудово. Набридло грати роль щасливої. Напевно, я була б найщасливішою, якби він справді кохав та поважав мене а ще припинив оті свої пристрасті й походеньки.

— Анно, квіти візьми. — наполягає він.

— Поклади на стіл. — відмахуюся і холодно питаю: — То навіщо ти прийшов?

Гораль пильно дивиться на мене згори вниз та хмуриться. Напевно, не очікував на таку мою поведінку. Чекав, що я, як завжди, накинусь на нього із звинуваченнями, а він буде обіймати мене та на словах доказуватиме, що це все неправда, що я знову вигадала те, чого немає.

Влас кладе квіти на стіл і, насупившись іще більше, суворо питає:

— Де ти була стільки днів? Як це розуміти?

В душі хмикаю. Не вірю, що він дуже побивався за мною, але, схоже, йому неприємно. Ну, це не страшно, хай відчує, як я кайфувала всі ці роки від його постійних інтриг.

— Як хочеш, так і розумій, Власе. — байдуже кидаю на його слова.

— Анно, ти моя дружина. І ти не можеш поводитися, як тобі заманеться...

— Справді? — не витримавши, перебиваю його і різко підіймаюся. Роздратовано заглядаю в його очі й питаю: — Поясни мені, чому я не можу поводитися так, як мені того хочеться? Ти ж собі ні в чому не відмовляєш?! Вечори, проведені з дівками, в тебе називаються — діловими зустрічами... То чому я повинна собі відмовляти хоч у чомусь? Я теж людина і маю право жити так, як хочу.

Мій чоловік набирає повні легені повітря і, видихнувши його, невдоволено міряє мене поглядом. Він точно чекав істерик та розбірок, але вони мені набридли. Все одно без толку.

— Анно, не починай. То було звичайнісіньке повідомлення. Воно нічого не означало.

— Гораль, досить брехні. Я її більше не проковтну. — холодно кидаю, стоячи поруч, а тоді з передсердя випалюю брехню. — Зрештою, мені байдуже. Роби, що хочеш. — набираю повні легені повітря і, стримуючи шалене хвилювання, наказую: — А зараз покинь мій кабінет. Мені працювати потрібно.

— Де ти була стільки часу? — наче не чує мене, роздратовано цікавиться Гораль.

— Там, де хотіла. Я не зобов’язана перед тобою звітувати...

Так несподівано опиняюся в обіймах чоловіка і вперше в житті відчуваю відразу. Не хочу, аби він мене обіймав. Мені зараз неприємні його обійми. Миттю звільняюся з його полону і, відступивши, роздратовано наказую:

— Не смій більше торкатися мене.

— Що? — його очі моментально округляються. — Анно, ти що, з котушок злетіла? Як ти можеш так зі мною поводитися? — ошелешено допитується він.

— Я поводжуся з тобою так, як ти цього заслужив. — фиркаю і сідаю у крісло. Розумію, що у мені щось зламалося. Цієї ночі я не просто пішла від Гораля. Цієї ночі я обрала себе. — Напевно, справді моє терпіння увірвалося. Мій чоловік переборщив зі своїми походеньками по дівках.

— Анно, годі цієї комедії, поїхали додому. Нам поговорити потрібно. — схилившись над столом, наказує Гораль.

Підіймаю на нього погляд і сама собі дивуюся. Поруч зі мною чужий, байдужий чоловік, який вимагає від мене неможливого. Мені хочеться спитати його: для чого повертатися? Він все одно не зупиниться. Він розбив мене своєю брехнею. В голові тисячі питань та звинувачень, але я мовчу. Дуже довго мовчу. Настільки довго, що Гораль, не витримавши, питає:

— Ань, з тобою все добре?

— Дуже добре. — переконливо запевняю.

— Я тобі не вірю. Чому ти не кричиш? Чому не питаєш, хто мені писав? Чому поводишся так, як завжди? Не питаєш, як я жив цей тиждень? Чому не закочуєш істерики? Не влаштовуєш допити?

Знову про себе хмикаю — він вважав та вважає мене істеричкою. Набридло. Тихо зітхаю і на його питання холодно відмахуюся.

— Тому, що більше не цікаво.

— Аню, не обманюй. Я тебе знаю. Поїхали додому, будь ласка!

Спантеличено кліпнувши, знову мовчу. І не тому, що немає, що сказати. А тому, що говорити немає сенсу. Все вже сказано давно і не один раз. То навіщо марно колотити воду.

— Власе, залиш мене. Я нікуди не поїду і не повернусь до твого дому більше.

Влас дивиться на мене ледь не квадратними очима. Схоже, він не вірить мені. В очах повно надії. Схоже, ще вірить, що все буде як завжди. Наївний. Моє серце ще болить за ним, напевно, ще кохає, але тепер холодний розум взяв гору над почуттями та захищає душу.