Глава 7

АННА

Минув тиждень та вихідні. За ці дев’ять днів я трохи оговталася, чомусь думала, що киснутиму на краю світу, та в гордій самотності, але ні. Ці дні виявилися насиченими. Минулі вихідні мене діймали дзвінками Анжела, від якої я слухавку так і не взяла. Навіть двічі намагався зателефонувати Влас з чужих номерів. Але я його чути не бажаю. Тому, вимкнувши телефон, я насолоджувалася життям на повну. Замовляла їжу, купила купу нових речей через онлайн-доставку. Їжу теж постійно замовляла. Проводила час у спортзалі, що знаходиться у підвальному приміщенні будинку. Дивилася кіно і навіть книгу почала читати, на що в мене останнім часом не було часу. Як же добре нарешті пожити для себе. Не потрібно прасувати сорочки, готувати речі коханому на роботу, піклуватися про нього, вигадувати, що він сьогодні їстиме на вечерю. Я живу для себе. І не можу не відзначити, що це кайфово. Звісно, серце щемить від образи, але мене влаштовує спокій і те, що навколо зайвої метушні немає.

Але вже з понеділка мені довелося плідно працювати, хоч і віддалено. Я ледь вмовила свою помічницю, що працюватиму онлайн. Хоча я добре зробила, адже Влас на роботу приїжджав кожного дня. І, як казала мені Еля — моя помічниця, його машина стояла під центром зрання до вечора. Якщо чесно, це дивно, але нехай попсихує. Він заслужив. Напевно, вирішив покаятися. Запізно похопився. Мені з кожним разом все важче йому повірити, а найбільше болить те, що кожного разу він сам трощить мою віру, розбиваючи її вщент.

Ці вихідні минули спокійніше. Я спала до обіду і на повну насолоджувалася життям. Так дивно, що у мене нарешті з’явився час для себе та на подумати, та помріяти. Засинаючи увечері біля каміна, я солодко мріяла, що візьму ще один тиждень роботи онлайн, але на ранок мої мрії розбив телефонний дзвінок і прохання Елі приїхати, адже я потрібна хоч на день-два на роботі.

Не хочу, але ж мушу. Сподіваюся, мій благовірний вже втратив всі надії та не припреться до мене. Може, нарешті зрозумів, що я не жартую. Хоча такі, як він, точно не зміняться ніколи. Але по при свій песимізм, хочу, аби все було навпаки.

Приїхавши у центр, видихнула. Авто Гораля на стоянці немає, що вже дуже добре. Піднялася ліфтом на мансарду, саме там розташований мій офіс. Еля радо зустрічає мене з посмішкою і, поправивши окуляри, з оптимізмом заявляє:

— Анно Вікторівно, а де це ви були весь тиждень? — вона оцінювальним поглядом проходиться по мені і підморгнувши кидає. — А в тім не важливо, не розповідайте. Де б ви не були, це пішло вам на користь. Виглядаєте бомбезно, відпочившою, повною енергії, і це найголовніше.

Я посміхаюся. Позитивна динаміка — це вже плюс. Тепер варто подумати, чи вибачати Гораля, навіть якщо він проситиме пробачення на колінах. Гіркота підходить до горла. Повідомлення з вайберу знову стоїть перед очима. Він розважався з іншою в той час, як я покірно чекала його вдома. Колись тато казав, що чоловіка можна чекати лише з рейсу або коли він служить, а все інше — немає виправдання. І чим старшою я стаю, тим більше це усвідомлюю.

Видавлюю посмішку і, подякувавши своїй помічниці за приємні слова, прошу:

— Ель, візьми дві кави і прийдеш у мій кабінет. Пора братися до роботи.

— Слухаюсь, мій шеф, — кидає, посміхаючись, дівчина, якій цього року виповниться сорок п’ять, але яка виглядає на тридцять. — Я скучила. Тож рада попрацювати вживу.

За кілька хвилин ми уже смакуємо каву та беремося до роботи. Поміж якою Еля розповідає все, що трапилося за тиждень моєї відсутності. Виявляється, я пропустила народження дитини моєї підлеглої, що перебувала у декреті, освідчення менеджеру Олі та скандал у сім’ї бухгалтери Каті.

Тільки встигли зануритися в роботу, як у двері стукають, і без дозволу в мій кабінет входить Гораль. Як це не дивно — весь такий доглянутий, наче й моєї відсутності не відчув. Одягнений у чорний костюм, білу випрасувану сорочку, ще й в руках букет здоровенний з ніжно рожевих троянд. Він вітається, а Еля пильно зиркає на мене, а в погляді — запитання. Теж мовчки киваю їй згідно головою, і вона, піднявшись, покидає кабінет.

Я ж спираюся на спинку крісла і заклавши руки на грудях, пильно дивлюся на свого чоловіка, який наближається. Навіть цікаво, що скаже? І для чого прийшов?