Глава 5

ВСЕВОЛОД

Минуло три з лишком години, я ледь не збожеволів за цей час. Але коли задзвонив телефон, поспіхом знімаю слухавку і, мов вироку, чекаю звістки від товариша. Страшенно боюся почути щось на кшталт — я її не знайшов.

— Ярику, не мовчи. Скажи, ти знайшов її? — не витримавши, питаю, бо кожна секунда здається вічністю. — Знайшов?

— Знайшов, Всеволоде. Тільки не розумію, чому ти так нервуєш. Хто вона тобі?

Я мовчу. Ярослав знає мою таємницю. Знає, що я до втрати свідомості кохаю одну дівчину, але не знає — кого. Також знає, що саме тому я відпустив Марту, але зараз я йому казати правду не хочу. Рано ще. Сподіваюся, він знайшов її за допомогою телефону, а не накопав усю інформацію.

— Ярославе, де вона? — роздратовано питаю і наказую. — Не мовчи!

— З нею все добре, друже. — заспокоює мене товариш і питає. — Це вона?

Стискаю жовна і зажмурюю очі. Важко зітхаю. Все ж здогадався. Та це не дивно, він же детектив.

— Вона.

— Але ж це дружина твого брата?!

Чую здивування та подив у голосі Ярослава. На його питання мовчу, а він, не витримавши, додає.

— Всеволоде, ти ж розумієш, що ніколи не будеш з нею разом? Анна по вуха закохана у Власа..?

— Розумію. — сухо відмахуюся.

— То, може, ти припиниш себе мучити?

— Я не можу. Просто не можу. — холодно та чесно зізнаюся. — Я готовий все життя сам прожити, навіть без неї, але жити з іншою не буду.

— Всеволоде, так не можна. — намагається достукатися до мене товариш.

Мене це все дратує. Я розумію, що він хоче як краще для мене, але ж ніхто не знає, як краще для мене.

— А я по-іншому не хочу. — лиш відмахуюся і прошу. — Ярику, досить повчань, я занадто дорослий для них, не рви серце, краще скажи, де вона?

— Ліворуч чи праворуч від тебе, дивлячись, куди ти стоїш обличчям, до воріт чи від них.

— В сенсі? — нічого не розумію. Схоже, Ярослав вирішив пожартувати зі мною. Але все ж кажу. — Я зараз обличчям до воріт.

— Тоді твоя Анна у дворі ліворуч. — повідомляє товариш.

Я нервово ковтаю. Нічого не можу второпати і від цього починаю солідно нервувати.

— Ярику, годі кепкувати. Мені зовсім не смішно. Я хвилююся за неї. Просто хочу бути переконаний, що з нею все добре.

— Всеволоде, я зовсім не жартую. Анна отримала цей маєток ще влітку у подарунок від якогось родича. — запевняє серйозно товариш. — Схоже, вона, як і ти, втікає від людей. У цей квартал люди лише відпочивати приїжджають, а ти застряг у цій глушині на постійно.

— Мені тут добре. — лиш відмахуюся і чую, як моє серце гуде у грудях.

Ще не можу повірити у такі приємні новини. Звісно, ця звістка для мене нічого не означає, але тепер хоч не нервуватиму. Анна під боком, отже я спатиму спокійно, бо знатиму, що з нею все добре. Але от чи спатиму — це питання. Та я повинен втримати свої амбіції та бажання. Бо ж розумію, що Анна про мої почуття не знає... Тихо зітхаю, я звик маскувати їх, тож робитиму це надалі.

— Всеволоде, ти чого мовчиш? — цікавиться Ярослав, вириваючи з думок.

— Переварюю та аналізую ситуацію. — тихо відповідаю.

— А що робити плануєш?

— Нічого, Ярославе. Тепер я знаю, що з нею все добре. І більшого мені не потрібно. — чесно зізнаюся, хоча душа щемить.

— Схоже, доля вирішила пожартувати та випробовує тебе на міцність. — теж видихає товариш.

— Та нехай. Це не вперше. Я вистою.

— Тримайся, друже! — видихає шумно Ярослав і додає. — Якщо щось потрібно — телефонуй.

— Дякую, Ярославе.

Попрощавшись, кладу слухавку. Серце тріпоче у грудях, а душа болить. Вона рветься до Анни, але холодний розум знає, що так робити не можна. Анна ж кохає Власа і, окрім нього, нікого не чує та не бачить. Я можу лише спостерігати за нею, дбати, аби була в безпеці, і поки все. Бо ж розумію, як вона буде дивитися, якщо я, не дай Боже, заявлюся до неї. Схоже, доля справді випробовує моє терпіння. Бо мені було б легше, якби Аня була трохи далі від мене, а не так зовсім близько.

Видихаю, кілька хвилин стою посеред кімнати, а тоді таки йду довгим коридором ліворуч. З нього я зможу спостерігати за тим, що коїться в дворі Анни, та залишатися непоміченим. Не знаю, що це мені дасть, але так буде легше.