Глава 4

ВСЕВОЛОД

Допиваю вже майже холодну каву одним ковтком. А в голові досі кружляє — вона таки пішла.

Між братом та його дружиною часто бували непорозуміння. І у важких випадках він завжди телефонував мені. Просив допомогти, зателефонувати його дружині або поїхати до неї в офіс та порозмовляти з нею. Розмовляв я з нею лише раз, і це тому, що ми випадково зустрілися на АЗС. Телефонував двічі. А далі відмовлявся.

Востаннє брат телефонував мені напередодні нового року, просив приїхати до них у гості. Буквально благав поговорити з Анею, але я відмовився. Я не хочу їхати в дім свого брата. Не хочу з ним спілкуватися, не хочу бачити Аню, аби не рвати собі серце та душу. Я знаю, що вона кохає мого непутящого брата. Тому я зайвий у цих стосунках.

Важкий стогін зривається з грудей, але зараз я серджуся на себе. Навколо повно жінок та дівчат, а мене згараздило закохатися у братову дружину. Світ мені клином на ній зійшовся. І нічого з собою зробити не можу.

Відчуваю, як страх за Аню охоплює душу. Куди вона пішла? Це вона вперше пішла від Власа. Отже, мало трапитися щось, що змусило її піти. Аня не істеричка, вона розумна, розсудлива дівчина. Яка на пустому місці галасу не зчинятиме.

Я відмовився допомагати братові, але я сам маю переконатися, що з цим дівчам усе гаразд. Бо в іншому випадку я не заспокоюся. Якщо я знатиму, що з нею все добре та вона в безпеці, то зможу видихнути та бути спокійним.

З мить повагавшись, телефоную до свого хорошого товариша. Він має свою детективну агенцію. Я нещодавно бачився з ним. Ярослав просив звертатися, якщо раптом щось потрібно буде. А мені зараз дуже потрібно.

Нервую від того, що у слухавці лунають довгі гудки. Вони лунають надто довго, чим подразнюють мою нервову систему, яка і так натягнута мов струна. Я вже хотів покласти слухавку, як раптом почув довгоочікуване:

— Алло!

Вітаюся і одразу випалюю.

— Ярославе, мені потрібно знайти дівчину за номером телефону. А точніше, мені потрібне її місцезнаходження...

— Постривай, ти що, Марту вирішив повернути? — спонтанно робить передчасні висновки товариш.

Зітхаю та чесно зізнаюся.

— Ні, Ярику, Марта щаслива в шлюбі. Зрештою, я її відпустив.

— Гаразд. Не влаштовуватиму допит. Скинь номер, кого потрібно шукати, у телеграм. Зараз пошукаю твою дівчину. Ти головне не нервуй, — просить Ярослав і одразу попереджає. — Але будь готовим до того, що пошуки можуть тривати до трьох годин.

— Дякую, Ярославе! — видихаю та, нервуючи, міряю вітальню.

— До дзвінка! — прощається він.

Кладу слухавку скидаю номер телефону Анни товаришеві і знову прикипаю до зимового синього неба. Хмари ледь не фіолетові, таке враження, що зараз піде сніг. Ці всі спостереження — аби відволіктися, бо насправді мене хвилює лише одне: де Анна. Подруг у неї немає, рідні теж, тож куди вона могла піти — уявити лячно.

Сьогодні вихідний, і я тиняюся туди-сюди будинком. Робота не береться. Я чекаю дзвінка від Ярослава. Час тягнеться нескінченно довго, вижирає мене зсередини і намотує нервову систему на котушку.

Вперше в житті подумки молюся, аби Аня просто була в безпеці. Мені реально страшно за неї. Броджу будинком і постійно зиркаю на годинник, і тепер розумію, що три години — це реально вічність. Бо вже стільки часу пройшло, а насправді минуло лише пів години.