Глава 2

ВСЕВОЛОД

Стою біля панорамного вікна, смакую гарячу каву. Погляд прикипів до засніженого саду. Зима царює на повну. Кінець січня, а холоди та снігопади вже набридли. Давно такої зими не було. Останні чотири роки я ненавиджу зиму. Адже новорічні свята доводиться сидіти самому. Звісно, я іще не зовсім старий, міг би знайти собі розвагу, але мене це не влаштовує.

Важкий стогін зривається з грудей. Перед очима стоїть жінка, яку кохаю до втрати пульсу, але ця жінка для мене табу. Я марю нею, вона сниться мені. Але я знаю — нам не судилося бути разом. Я практично змирився з цим, але в серці все ж жевріє надія, що колись доля таки подарує мені шанс. І якщо це трапиться, я не дам їй піти. Я зроблю все, аби вона залишилася.

Роблю черговий ковток гіркого напою, і знову перед очима стоїть вона. Молода, красива, амбітна. Моє серце стискається від болю. Я кохаю її. Я залежний від цього кохання та одержимий нею, але вона не моя.

Здригаюся від телефонного дзвінка.

Дідько! Це хто з самого рання?

Зазвичай мені ніхто не дзвонить до одинадцятої. Всі знають, що тривожити мій ранок — потім собі дорожче буде.

Виймаю телефон, який награє мелодію пісні про кохання. Шумно видихаю. Ставлю чашку з недопитою кавою на низьке підвіконня і кілька секунд дивлюся на екран. Телефонує мій непутящий брат. Не хочу з ним говорити, але таки знімаю слухавку.

— Привіт, Всеволоде. У мене проблема...

— Справді?! — з іронією перепитую. — Ти краще скажи, коли в тебе її не було.

— Не смішно, Всеволоде. — фиркає Влас. — У мене дружина пропала. Просто зникла. Сіла в таксі посеред ночі і поїхала у невідомому напрямку.

— І правильно зробила, — випалюю, навіть не замислюючись. — Давно пора було.

— Всеволоде, мені допомога твоя потрібна, а не твої повчальні нотації. — роздратовано кидає молодший брат. — Я у своїй сім’ї сам розберуся. Що ти можеш мені порадити, ти ж свою сім’ю не зберіг.

Ці слова для мене — наче ніж у серце. Влас нічого не знає, а плете аби плести. І мене це ображає.

— От і розбирайся. — відмахуюся. — Мені навіщо дзвониш?

— Допомога твоя потрібна. Я не знаю, де шукати Анну. Її ніде немає. Ніде, розумієш?! — в істериці пояснює Влас. — Ні вдома, ні на роботі. Ні у подруги. Ніде. І ніхто не знає, де вона.

— То зателефонуй їй. — холодно підказую.

— Вона мене заблокувала. — скиглить брат.

Хмикаю. Я не здивований і розумію, що брат знову накосячив. І цього разу, мабуть, солідно. Знаючи Власа, можу гарантувати — він знову пустився у всі тяжкі, а Ані клянеться у вірності.

— Отже, мала за що заблокувати. — фиркаю я на підтримку дружини брата.

— Авжеж, мала. Вона вже дістала зі своїми істериками. Завжди чіпляється до дрібниць і роздмухує з мухи слона. — знову кидає скарги та звинувачення у бік дружини мій непутящий брат.

Мовчу. Але як же хочеться всього сказати цьому покидьку, та не маю права.

— Всеволоде, допоможи. — просить брат. — Вона ж тебе завжди слухала. Ти маєш на неї вплив.

— Власе, я не детектив. Шукай свою дружину сам. — відмахуюся.

— Всеволоде, ти ж не можеш бути таким безсердечним. Твоя дружина покинула тебе... Невже ти хочеш, щоб і моя пішла?

Хочу! Хочу! Шалено хочу! Кричить все в мені, але я мовчу. Довго мовчу.

— Всеволоде, ти мене чуєш? — кличе мене брат.

— Не чую. — шиплю. — Мені набридло бути рефері між вами. Та й для чого? Ти ж зараз за місяць знову підеш по дівках. Мені брехати набридло.

— Всеволоде, тебе хай все інше не обходить. — лютує брат і знову просить. — Просто зателефонуй їй та поговори з нею. Попроси повернутися до мене.

— Вибач, брате. Я більше цього не робитиму. — холодно ставлю Власа перед фактом.

— Але чому?

— Тому, що?

— Ну, Всеволоде, будь ласка!

— І не проси. — холодно відмахуюся і нарешті кажу те, що хотів сказати ще шість років тому. — Бо якщо я вже знайду її, то заберу собі. Аня варта, аби її кохали, на руках носили, а не постійно зраджували та клялися у вірності.

— Та іди ти... — реве брат. — Ти свою сім’ю не зберіг, а тепер ще й мою хочеш розвалити. Знаєш, хто ти?

— Не знаю, Власе, і знати не хочу. А ти мені більше щодо Ані не дзвони.

Кидаю слухавку, стискаючи телефон у руках. Напевно, я мав шкодувати брата. Але я радий. Я просто щасливий, що Аня таки пішла. Хоча знаю й інше. Вона пробачить цього бабія і точно повернеться. Вона надто сильно кохає Власа. Заздрю братові, адже він не заслуговує цього кохання.