***
Гашик та Вітятка поверталися до пам'ятного, схожого на велике яйце каменю. Так воно буде правильніше. Потрібно відійти якнайдалі від вершини, щоб не потурбувати людською магією метеликів, що поспішно вплітали у своє мереживо те, що сьогодні отримали. Та й відкривати портальну арку простіше на тому місці, де вона вже була хоча б одного разу.
Гашик посміхався, розмірковував про те, як закінчить навчання і попроситься на останню і найдовшу практику в маленьке південне містечко біля моря. Називається він Білокамінь, і живе там синьоока дівчина, теж маг, тільки вчили її родичі, через що тепер їй доведеться складати іспит на «Дозвільний папір» незнайомим вчителям у незнайомій школі. Відбудеться ця подія через рік та чотири місяці. А до цього Гашик намагатиметься розповісти дівчині все, що сам знає про школи та іспити. Тому що так треба. Молодий маг був у цьому певен. Цей шлях найправильніший.
Вітятка йшов задумливий і похмурий. Він навіть на мухомори, що знову вискочили з папороті, не відреагував. Та й було б на що реагувати. Розбіглися гриби одразу, як маг махнув у їхній бік рукою.
— Не розумію, — нарешті промовив син мірошника, мабуть, передумавши все, що тільки міг. — Навіщо мені та Оселька? Вона ж дурна і любить лише намиста, які їй привозить татко з мандрівок. Ось навіщо?
— Не знаю, — озвався Гашик, думки якого займала зовсім інша дівчина.
— І я не знаю. Оселька, вона... Може, мене зачепило те, що вона сказала, ніби знайде когось у сто разів краще, ніж я?
— Може.
— Ось. Може. І не потрібна мені Оселька насправді. Красуня? Так гарних дівчат багато. А Яничка, то та взагалі: такі смачні пироги пече і сміється, як дзвіночок, і коси в неї, як пшениця, і...
Вітятка зупинився і окреслив долонями в повітрі вигини дівочої фігури.
— Ось, — сказав він.
— Люди часто не бачать власного щастя перед носом, — сказали вгорі.
Хлопці дружно знайшли очима сову. Вітятка посміхнувся, як давній знайомій. Гашик примружився і фиркнув, наче побачив щось смішне.
— І нічого хихикати, — велично промуркотіла сова, після чого струснулась і перетворилася на великого чорного кота. — Як вам дракон?
— Гарний, — мрійливо промовив син мірошника.
— Ага, ага, — сказав кіт, вильнувши хвостом, і пильно подивився на Гашика. — А тобі? Отримав усе, що хотів, не шкодуєш про плату? Адже чогось про себе ти вже ніколи не дізнаєшся.
— Не жалкую, — впевнено промовив маг.
— Ти тепер обережніше будь. Плетильники, вони люблять тих, хто розплачується з ними за дароване людям вміння бачити те, чого ще нема. Тепер у тебе може вийти будь-яка дурість. Подумай спершу, чи треба тобі воно.
— Я подумаю, — пообіцяв Гашик.
Думати, воно корисно. Он Вітятка взяв і додумався до того, що ловив зовсім не того птаха, який здатний принести йому щастя.
Так що так. Починаючий великий маг тепер завжди думатиме, адже з будь-якого зернятка може вирости дерево, але не будь-яке дерево буде корисне там, де його посадили.
Кіт знову махнув хвостом і запропонував:
— Бажаєте, розповім вам історію?
Хлопці знизали плечима і перезирнулися.
— Все одно розповім, якраз встигну, поки будемо йти до каменю, — вирішив звір і стрибнув з дерева, щоб приземлитися у вигляді оповідача з обрубаним веслом, на яке були напнуті струни. — Отже, — почав він, провівши по струнах великим пальцем. — Раз на рік у містах цього світу з'являються дивні люди, котрі й не люди зовсім. І розповідають вони красиві історії про чудеса, сподіваючись, що хоча б одному з них пощастить і він знайде людину, яка може заради виконання свого нездійсненного бажання пообіцяти магу будь-яку плату, здатну заманити його на Сивий Старець взимку. Плата завжди вартісна, вона будить фантазію або змушує відчути єднання з наймачем. І це правильно. Бо прийти на гору мають двоє. Той, хто вірить у чудеса, і той, хто здатний ці чудеса вигадати.
— Зрозуміло, — неввічливо перебив Гашик.
— Нічого тобі, дурниці, незрозуміло, — смикнув струни оповідач. — Без цієї великої дитини тобі б не вдалося полетіти. Тому що вміння творити маленькі чудеса вбиває віру у великі. Завжди та у всіх. Її потім дуже складно розбудити, і потрібен поруч хтось, готовий прийняти будь-яке диво, навіть найнеможливіше, нелогічне і дурне. Думаєш, чому всі вчителі мають хоч раз привести учня на цю гору? Щоб маги, взявшись допомогти у пошуках дракона, здатного змінити незмінне, могли легко знайти шлях. Тобі просто пощастило. У тебе широка душа і ти не виганяєш зі свого життя тих, хто встиг стати набагато меншим, ніж ти. Тому ось ця велика дитина пішла до тебе просити допомоги, а не до двох десятків інших магів, що живуть у місті. І значить, заслужив.
— Я зрозумів, — знову промовив Гашик.
— От і добре. Головне, не рости у собі гордість. Її в тебе достатньо.
Висловившись, чоловік підстрибнув і, перетворившись на сову, загубився серед сосен. Хлопці подивилися їй услід, перезирнулися.
— Чому він мене називає великим дитям? — спитав Вітятка.
— Ти віриш у неможливе, але це добре, — пояснив Гашик, крокуючи вперед. — Ідемо додому, — посміхнувся маг, поклавши долоню на шорсткий камінь.
Син мірошника кивнув.
Неможливе. Але іноді таке відбувається, дуже рідко, щоб не звикали і диво залишалося дивом. А дивного та цікавого він на цій горі побачив стільки, що йому тепер на все життя вистачить. Можна казки складати. Буде що дітлахам розповідати. Світловолосим, як Яничка.
***
Цікаво, — встиг подумати маг, заходячи до портальної арки, — а хто історію про виконання бажань розповів синьоокій дівчині з міста біля моря? Мусив же хтось проводити її і спадкоємницю великого стану. Щоб перша зрозуміла – зможе, а друга знала – справдиться.
PS: Не забувайте підписуватись на автора (кнопка "відстежувати" на сторінці автора) і ставити вподобайки, якщо вам сподобалось))
Відредаговано: 01.06.2022