2

***

— То ми де? — спитав Вітятка, витріщаючись на сосну, в яку вписався чолом.

Гашикові здалося, що питав він у дерева, але вирішив відповісти.

— В горах.

— А де сніг? — поставив наступне запитання наймач.

— Не знаю, — чесно відповів маг, вирішивши не уточнювати, що дерев тут улітку теж не було.

Втім, у тому, що гора та сама, Гашик не сумнівався. Він впізнав і великий яйцеподібний камінь, на який налаштовував вихід із портальної арки, і струмок, що з-під цього каменя витікав, і навіть дрібні трикутні листочки цілющої рослини, що росте тільки на Сивому Старці.

— Ходімо шукати тобі місце для спостереження за польотом дракона, — вирішив ігнорувати дерева маг. Може, вони влітку втягуються в гору, замінюючи там природну магію, випущену на волю.

— Ходімо, — просяяв Вітятка і ломанувся вперед у невідомість.

Ліс був дивним. Тихим і світлим, без молодої порослі та дерев, що впали. Нападавшиз з сосен голок чомусь не було. Замість них зрідка з'являлися язики туману, що стелилися по землі, плуталися в ногах людей, як цуценята, що випрошували хазяйської уваги, потім розсіювалися і пропадали.

— Е-ге-гей! — заволав наймач, змусивши Гашика кинутися вбік і врізатися в сосну. — А-у-у-у-у! Луна, ти де!

— Тут, — хрипко відповів хтось над головою. — І нема чого так кричати, не глуха.

Вітятка подавився черговим криком, виставив перед собою руку зі схованою в рукаві гайкою і хоробро замружився. Гашик сумно зітхнув і задер голову, вишукуючи того, хто заговорив, на деревах. З найближчої сосни на нього, схиливши голову на бік, дивилася сова, велика, чорно-коричнева, з розумним поглядом. Як у вчителя з основ природної магії.

— Доброго здоров’я, — навіщось привітався маг.

— І тобі не хворіти, — озвався птах. — Яка нелегка привела в цей ліс у цей час такого розумного хлопця? Жадібність чи борг?

— І те, й інше, — зізнався Гашик, знизавши плечима. Чомусь брехати цій сові не хотілося.

— Молодість, молодість, — прокряхтіла птаха. Потопталася гілкою, моргнула і додала: — Ти добрий хлопець, як я бачу. Тому будь обережним. Тут уже три зими, як мухомори-маніяки, завелися. Ніяк позбутися не можемо.

— Хто? — ошелешено перепитав Гашик.

— Гриби, червоні. З ногами та зубами. А все через що? Все через те, що прийшов нетверезий думач. От і надумав. Нафантазував. Нелюд.

— Вони небезпечні? — вирішив уточнити маг.

— А хто їх знає? Усю живність розлякали, але поки що нікого не з'їли. Не наздогнали, бо. Гриби бігають повільно.

Висловившись, сова розвернулась до Гашика спиною і насупилась. Мабуть, даючи цим зрозуміти, що розмовляти більше не має наміру.

— Дякую, — сказав маг.

— Хто це? — спитав Вітятка, вказавши на птаха гайкою, яка гойдалася на мотузці.

— Сова, — відповів Гашик, усміхаючись чомусь.

— Вона розмовляє! — пролунало так, наче це було найбільшим із пташиних гріхів.

— Я помітив, — зітхнув маг. — Йдемо далі. Потрібно знайти відкрите місце або дійти до вершини, інакше ти не роздивишся свого дракона.

Вітятка згідно закивав.

***

Обіцяні совою зубасті гриби мандрівники зустріли ближче до вечора. Ліс усе не кінчався. Вершина гори, здавалося, знаходиться десь у небесах і вночі за неї чіпляються зірки, граючи в хованки. Поки йшли, встигли побачити метеликів, що пурхали з дерева на дерево. Поступилися дорогою вовчиці з виводком. Вона бігла, гордо дивлячись у далечінь, на ходу вчила дітей, як правильно полювати на кроликів, і на хлопців звернула увагу не більше, ніж на дерева. Зате вовченята зацікавилися, обнюхали чоботи і висловилися про те, що такі старі корови є неїстівними. Після чого кинулися наздоганяти матір, спотикаючись і кумедно повискуючи.

Вовченята справили на Вітятку незабутнє враження. Він ішов, невидяче дивлячись крізь дерева, бурмотів щось про сім'ю і навіть не помітив змію, яка провела його зацікавленим поглядом. Власне, якби не вискочили з папоротників мухомори, він би так і дійшов до вершини, розмірковуючи чи про чарівних звірів, чи про майбутніх дітей.

Сам Гашик старанно не думав і не дивувався. Йому заплатили? Заплатили. Решта витрати професії. Пам'ятається, в якомусь місті нерозумне дитя випадково активувало артефакт і викликало невідомо звідки примарних коней, які досі щоночі носяться полями, і нічого маги з цим зробити не можуть. У світі можливо все, так що нема чого відволікатися на те, що його не стосується. От і мухоморам Гашик приділив небагато уваги. Він здивовано помилувався їхніми лагідними посмішками, спробував зрозуміти, як вони там ходять, і навіть роздивився короткі, тоненькі, криві ніжки по чотири штуки на гриб. Після чого схопив наймача, що витріщався на це явище, за шкірку і потягнув за собою, ближче до вершини і подалі від мухоморів. З'ясовувати, наскільки вони небезпечні чомусь не хотілося.

***

З лісу мандрівники вийшли у темряві. Гашик, наплювавши на можливу небезпеку, створив світляка. Вітятка намагався втиснути у свій світогляд сову, вовченят, що критикують смакові якості чобіт, і мухомори з зубами. Виходило в нього погано, і, схоже, хлопець уже починав шкодувати, що пішов дивитися на дракона. Але йшов і назад не просився, за що його можна було поважати. Чи то впертість допомагала, чи то вроджене нахабство, що нашіптує, що не такий страшний дракон, як його малюють, і з будь-якою більш-менш розумною тварюкою можна домовитися.

Маг його не чіпав, він намагався зрозуміти, чи правильно вони йдуть до печери, де кілька років тому розповідав страшні історії таким же, як сам, підліткам.

Виявилося, правильно. Ось тільки там уже хтось був. Відблиски вогнища освітлювали вхід, сліпили очі та манили теплом.

— Дуже дивно, — пробурмотів Гашик. — Не здивуюся, якщо нас там чекають інші бажаючі побачити чи дракона, чи не дракона. Вітятка, постій поки що на зовні… Або краще йди за два кроки за мною, я щит розтягну.