Гора Сивий Старець
— У далекій країні, десь у горах, живе старий і мудрий дракон. Потрібно сказати, що ця істота не зовсім дракон, скоріше водний дух, у чому може переконатися кожен, хто хоч раз бачив його в польоті. А кращого видовища немає на всьому білому світі.
Оповідач задумливо перебрав струни, натягнуті на щось, що підозріло нагадувало обрубане весло. Випив пива. Підморгнув господині, яка підпирає пухлою долонькою щоку, і продовжив:
— Літає цей дракон не часто. Чи то через те, що старий, чи то так здавна повелося, але побачити його політ можна лише найхолоднішим середнім днем зими, який віщує потепління і швидкий прихід нового літа. Дракон злітає на світанку, коли сонце тільки-но пофарбує рожевим обідком верхівку гори Сивий Старець. А повертається до своєї печери на заході сонця. Бачили цей політ небагато людей, але вони дружно розповідають, що дракон схожий на крижану скульптуру із зимового імператорського саду, і коли він злітає над горами, сяє так, що боляче очам.
— І що? — нетерпляче спитав приблудний воїн, що прийшов у корчму проситися переночувати. — Навіщо на нього дивитись?
— Навіщо? — загадково посміхнувся оповідач і зсунув шапку на потилицю, немов у роздумах. — А хто його знає? Може, й нема для чого. Тільки щасливіших за тих людей, які змогли побачити дракона, я не зустрічав. Все в них виходить. Дружини красуні, господині та розумниці. Діти хоч і хуліганять, але не зло, і слухаються батьків. Гроші в сім'ї ведуться, худоба не хворіє, навіть посухи ті місця, де вони живуть, оминають.
— Брехня! — упевнено припечатав воїн.
— А як та країна називається? — спитав Вітятка, молодший син мірошника, що заливав у корчмі горе після того, як безтурботна Оселька втретє відмовилася йти з ним у вінчальне коло.
— Як? — оповідач знову перебрав струни, змусивши своє весло видати звук, схожий на сміх. — Так і називається — Стогір'я, бо нічого, крім гір та невеликих долин, у тій країні немає. Та й людей там мешкає небагато. Незатишно там.
— Зрозуміло, — задумливо промовив мірошників син і рішуче відсунув від себе кухоль із яблучною брагою.
***
— Гашик! — надривно кричав під дверима друг дитинства і непоганий загалом хлопець.
Судячи з звуку і брязкотіння чашок на полиці, б'є об двері цей велетень вже не кулаком, швидше штурхав ногою, або за тараном збігав.
— Гашик!
Маг-початківець накрив голову подушкою і вирішив вдавати, що спить непробудним сном. Може, покричить і піде.
Принагідно Гашик розмірковував про свою дурість. Говорив йому вчитель Атій, що проситися на практику в рідне місто — дуже погана ідея. Так ні, не послухався розумної людини, думав, що поряд із знайомими людьми буде легше. Бовдур.
Взагалі, вчився Гашик добре, був четвертим серед двадцяти восьми учнів-однолітків, і за бажання міг попроситися на першу в житті самостійну практику навіть у імператорський палац. Ганяв би собі там павуків із мишами, продавав любовні зілля дамам та горя не знав. Може, ще й якась гарненька служниця прихильністю обдарувала. Так ні. Впевненості не вистачило, захотілося спершу спробувати свої сили у простішому місці. Спробував на свою голову. У чужому місті може, воно було б ще й нічого, але в рідному... Хто тільки і з якими нісенітницями до нього не ходив. І всі ображалися, хто через відмову, хто через результат.
Наприкінці другого місяця молодий маг навіть вивів теорію про те, що корінь усіх лих більшості людей виростає саме з остраху невідомого та бажання повернутися туди, де колись було добре. Тільки забувають бідолахи при цьому, що вони вже не хлопчаки, яким прощали обірвані в чужих садах вишні та пригощали теплими пряниками. Тепер Гашик доросла людина і очікування від нього зовсім інші. А раз назвався магом, то будь ласкавий виконуй обов'язки. І знайомим із дитинства людям відмовити складніше. Та й вони сподіваються, що старанності у вирішенні проблеми «магік»-початківець виявить більше. Як же, майже родич.
— Гашик! — надривні крики без особливих зусиль пробивалися крізь подушечний захист, а чашки дзвеніли так, ніби вже прощалися зі своїм чашковим життям.
— Якщо знову попросить приворожити його Осельку, стукну по голові, сильно, і він не тільки її, а й себе забуде, — похмуро пообіцяв маг і пішов відчиняти, доки старанний друг будинок не розніс.
Краще б просив приворожити.
До цього простого висновку Гашик прийшов одразу, як тільки вислухав, чого від нього хочуть цього разу.
Ні, Вітятка завжди був такою собі посудиною, повною нахабства, і його прохання не були ні прості, ні легко здійсненні. Але це!
— Куди тебе відвести? — погрозливо запитав маг.
— У Стогір'я, до гори Сивий Старець. Щастя хочу, — зі щирістю і наївністю у погляді, гідною якоїсь цнотливої діви, яка бажає вийти заміж за сина імператора, зізнався мірошників син.
— Якого щастя? — роздратовано уточнив Гаиек.
— Людського.
Довелося глибоко вдихнути і трохи подумати про свою теорію, що про корінь зла. У деяких цей корінь росте з голови та частково замінює відсутні мізки.
— Як ти собі це уявляєш? — спитав, ні на що не сподіваючись.
Виявилося, Вітятка уявляв. Спочатку він продемонстрував куплений на торішньому ярмарку талісман "на удачу". Трохи сплющену, подряпану семигранну гайку на мотузку. Велику. Напевно вкрадену в якомусь замку після чергового ремонту підйомного моста, який заклинило. Щось схоже Гашек бачив у музеї механізмів. Ну, або зі штурмової метальної машини зкрутили, і тепер на найцікавішому місці в неї або відвалиться колесо, або щось заклинить, або взагалі по дорозі на запчастини розсиплеться. І магам знову доведеться витрачати час і внутрішні сили на дурницю на зразок плетінь від крадіжок армійського майна. Як завжди після того, коли все вже вкрали і продали. Адже раніше не попросять, грошей на магів армійським чинам шкода.
Гашик задумався про нелегку долю колег і, мабуть, щось пропустив, бо друг, помахавши трохи гайкою і ледь не розбивши собі голову, виклав на стіл погризену мишами карту, намальовану на шматку шкіри, два ножі з рукоятками з кістки та димчастий топаз, з розсипом крихітних зірочок у глибині. На камінь маг і задивився.
Відредаговано: 01.06.2022