16 Глава

  Після розповіді і повного пригод блиска у наших очах ми пішли шукати колодязя. Але, довго шукати не прийшлося. За будинком стояв той самий колодязь. Він був зашарпаний і видно, що ще старіший за цей будинок. 

  Зазирнувши у середину я побачила тільки пустоту, суцільне нічого, що так манило. І моя головонька вирішила, що це гарна ідея пригати у безмежне дно. Останнє, що я побачила це були повні тривоги погляди моїх друзів. Яна попиталася взяти мене за руку, але я вже падала.

  Це падіння начебто тривало вічність. На сторонах колодязя були різні ієрогліфи. Я сильно бистро падала, і не встигала чітко побачити чи прочитати хоч щось. І ось через вічність я впала боляче ударяючись об землю. 

  Я встала і оглянулася. Навколо мене вже не було ієрогліфів, а лише сірі бетонні стіни. На іншій стороні вони почали бути вже цегляними. Одна цегла так і виділялася з усіх. 

  Вона була лише трішки посунута, але це вже так виділялося. Я натиснула на цеглину щоб посунути її назад. І вона відкрилася показавши фотографію. 

  На фотографії було зображено сарай. Він був старим і поношеним. Під фотографією були якісь цифри. "01.10. 0:0". Як я зрозуміла це позначало дату і час. Знайшовши підказку я крикнула по допомогу. Моє ехо роздалося начебто з усіх сторін. 

-Зараз!- роздалося ще одне ехо, але це вже не був мій голос. Воно було не чітким і я не змогла зрозуміти хто це.

  Через деякий час добити спустилася мотузка. Я схопилася за неї і мене потягнули вгору. Як у перший раз це вже здавалося вічністю. Коли мене витягнули я побачила радісні і обличчя моїх друзів.

-Рейчел!- радісно із обіймами привітала мене Яна.- Що, це?- вже більш стурбовано спитала вона. 

 -Де?

-У тебе кров! Треба обробити рану!

-Справді?

-Так!- коли я торкнулася до щоки там справді була кров. -А, так ось чому в мене там боліло? 

  Ми збиралися вже завтра піти додому. Ми лягли спати у наші намети. Я не обробила мені рану і наклеїла пластир. В неї єдиної була аптечка. 

  ...

  На ранок ми почали збиратися. Зібравши речі ми вирушили додому. Матвій мав карту тому ми пішли по ній. Десь через півтора години ми заблукали. 

-І, що нам тепер робити?- стривожено спитала я. 

-Не знаю, може тут десь є люди.- відповів Матвій.

-Ну, ми тоді підемо шукати когось або щось.- запропонувала Яна. 

-Так! Гарна ідея!- підтримали її хлопці. 

-Добре. Тоді зустрінемося тут через півгодини. 

  У цей раз кожний пішов куди очі бачили. Я не шукала вихід з лісу, шукала я сарай. Той старий, з тої фотографії. Я про це ще не розповіла друзям. 

  Не знаю, скільки часу пройшло, аж тут я потрапила на лісника. Дядько був одягнений у яскраво червону сорочку, високі черевики і джинси. Чоловік підгодовував вовків.

-Кхм. Доброго дня!- привіталася я. Спочатку не почув мене, тому я сказала ще голосніше. 

 -Доброго. Що, ж тут робить дитина? Цей страшний ліс не місце для прогулянок або пікніків.-загадково відповів мені дядько.

-Ми загубилися. Ви не підкажете сарай. 

-Так, звісно, я знаю. Тобі ще не дуже довго йти. Он там-показав він пальцем. Тобі треба повернути на право і дійти аж до тих гір. - розповів мені лісник. 

-Дуже дякую вам. - подякувала я йому, і пішла куди він показував. 

  Пройшло небагато часу і вже здалеку я побачила сарай. Той самий який був на фотографії.