Розділ 15

Вікторія

 Паркові алеї після дощу пахли свіжістю й мокрим листям. Ліхтарі розкидували світло по калюжах, і воно переливалося м’якими золотими відблисками, мов маленькі озера в нічному місті. Я йшла повільно, рука майже випадково торкалася кромки мотоциклетного шолома в сумці, відчуваючи його холодний метал.

 Стас ішов поруч, трохи попереду, тримаючи свої ключі від мотоцикла, і я бачила, як йому подобалося тихо керувати моментом, навіть коли ми просто йдемо парком. Він інколи озирається, впевнений, що я йду без поспіху, що все під контролем, і це приємно тішило.

 — Ти сьогодні добре кермувала, — сказав він, не дивлячись на мене, а глянувши вперед на доріжку, де мокрий асфальт світиться від ліхтарів.
Я посміхнулася крихітно:

 — А ти? Не відставав. Навіть трохи занадто тиснув на мене на прямих.

 Він повернувся, підняв брову:

 — Це не тиск. Це мотивація.

 Мені захотілося розсміятися, але замість цього я відчула легке тепло в грудях. Ми йшли тихо, наче місто навколо нас зупинилося, і залишилися лише ми двоє і ці калюжі, що віддзеркалювали ніч.

 — Ти нервуєш? — тихо запитав він, і його голос, хоча й спокійний, прозоро ховав цікавість.

 — Трохи, — зізналася я. — Завжди трохи нервую перед трасою.

 Він насупився, але тільки на мить:

 — Ти не мусиш. Ти Лис. Навіть якщо не всі це знають, навіть якщо хтось там позаду спостерігає, ти неймовірна.

 Я відчула, як щось всередині стислося від цих слів. Мій погляд упав на калюжу: відблиски ліхтарів наче танцювали на поверхні води, а там, серед них, ніби наші тіні — двоє людей, яких нічого не зупинить, коли вони на трасі.

 Ми дійшли до мотоциклів. Я поставила свій, і Стас підійшов ближче, дивлячись на мене уважно. Його рука торкнулася плеча, і цей легкий дотик змусив мене відчути, що він тут не як суперник, не як гонщик, а як… хтось, хто готовий стояти поруч.

 — Готова? — запитав він тихо, але в голосі відчувалася легка грайливість.

 — Готова, — відповіла я, відчуваючи, як рука тремтить від поєднання очікування та адреналіну.

 Ми сіли на мотоцикли, двигуни легенько ревнули, і місто навколо почало віддалятися у фокусі фар. Але я знала, що сьогодні на трасі нас чекає не лише швидкість.

 За рогом парку з’явилися світлові смуги — фари мотоцикла, який під’їжджав назустріч. Я відчула легке напруження в грудях. Це був він — Артур.

 Він зупинився трохи здалеку, його фігура в темному екіпі наче вирізана із нічного повітря. Він бачив Стаса і мене разом — і не знав, що я Лис. Очі його блищали крізь шолом, і я відчула холодний відгомін небезпеки, навіть якщо він ще не підозрював, хто я.

 — Гм… — почувся його низький голос через комунікаційний пристрій, навіть не дивлячись прямо на мене. — Цікаво, з ким ти там граєшся поза трасою, Соник.

 Стас зробив крок ближче до мене, не відводячи погляду від Артура:

 — Вона зі мною. І це достатньо.

 Я відчула, як серце трохи стискається від того, що він мене захищає, але водночас хвилює сама поява Артура. Він знову повернув мотоцикл і рушив далі, залишивши по собі тінь напруження.

 Стас подивився на мене, очі його світліли у світлі ліхтарів:

 — Не хвилюйся. Я не дозволю нікому… — він замовк, і я відчула, що слова залишилися у нього всередині.

 Я кивнула йому, на мить нахиливши голову, щоб приховати емоції. Потім сіла на мотоцикл, відчуваючи, що ця ніч — не просто підготовка до гонки. Це початок гри, яку ще доведеться виграти.

 І коли двигуни ревнули, і ми рушили на трасу, я знала: сьогодні ніч буде довгою, а те, що почалося в парку, залишиться між нами. І ніхто, навіть Артур, не дізнається поки що, ким я є насправді.

 Мотоцикл ревів під ногами, коли я під’їхала до стартової прямої. Але цього разу за кермом сидів не я. Я зупинилася, зняла шолом і, не відводячи погляду, сказала:

 — Сідай, Вікторе.

 Він підняв брову, трохи здивований, але послухав. Я відчувала, як серце калатає — не від швидкості, а від того, що довіряю йому кермо. Він сів, міцно обхопив рукоятки, і я відчула, що тепер усе залежить від нього.

 — Ти серйозно? — спитав він тихо, відчуваючи напругу нічного повітря. — Ти ж могла…

 — Пригнала тебе сюди, щоб поговорити, — перервала я його. — І щоб було зрозуміло — я не просто повертаюся на трасу.

 Віктор здивовано глянув на мене. Я глибоко зітхнула:

 — Сьогодні я зустріла його.

 — Кого? — запитав він, не відразу розуміючи, про кого я.

 — Артура, — пробурмотіла я. — На трасі. Знаєш, той самий Ворон.

 Віктор нахилив голову, намагаючись зрозуміти.

 — Артур? Ворон? — переспитав він, а потім похитав головою. — Чорний гонщик… — пробурмотів він, і в його голосі раптом з’явилася та сама сталь, яку я чула від нього раніше.

 Мені здалося, що він миттєво перевів усе у перспективу. Я кивнула:

 — Так. Він бачив мене… бачив нас разом зі Стасом. Я не могла сказати, хто я насправді.

 Віктор не одразу відповів. Потім він тихо промовив:

 — Значить, він підозрює щось. Але поки що не знає правди. Добре. Ми контролюємо ситуацію.

 Я відчула полегшення, але одночасно серце калатало сильніше. Мій брат завжди розумів усе наперед — і навіть коли я намагалася приховати правду, він її відчував.

 — Ти впевнена, що все буде гаразд? — спитав він ще, сідаючи зручно на мотоцикл і одягаючи шолом, відчуваючи готовність рушати.

 — Так, — відповіла я, глибоко вдихаючи нічне повітря. — Але нам доведеться бути обережними. Він ще з’явиться.

 Віктор кивнув, і ми разом рушили на трасу. Мотор ревів, асфальт під колесами спалахував у відблисках ліхтарів, і я відчула, як вся напруга ночі перетворюється на чисту концентрацію. Тепер усе залежало від нас, і від того, чи зможемо ми передбачити кожен хід Ворона, перш ніж він дізнається, ким насправді є Лис.