Розділ 14

Вікторія

 Кава в тому кафе завжди пахла спокоєм.

 Можливо, через ваніль, можливо — через тишу, яка тут панувала, навіть коли за столами сиділо пів залу.

 Я обережно покрутила ложечку в чашці, дивлячись, як пінка розходиться колами — ніби спогади, які ніяк не хочуть зникнути.

 — Ну, розповідай, — усміхнулася Катя, ставлячи телефон на стіл. — Я вже цілу ніч думаю про ту троянду.

 Я зітхнула.

 — Там немає нічого особливого. Просто… несподівано.

 — «Просто»? — підняла брову вона. — Хтось підходить до тебе, дарує троянду після фінішу, цілує руку, а ти кажеш «просто»? Віка, це звучить як початок фільму.

 Я посміхнулась, але більше з втоми, ніж від жарту.

 — Фільми закінчуються красиво. У житті — не завжди.

 Катя зробила ковток капучино, не відводячи від мене погляду.

 — Ти дізналась, хто він?

 Я кивнула, відставивши чашку.

 — Його звати Артур, — дрібний дощ стікав по склу, і місто за ним виглядало розмитим, ніби картинка, яку стерли наполовину. — На трасі його раніше не було. Я перевірила через знайомих — ніхто не знає, звідки він.

 — І що він хоче від тебе?

 Я мовчала кілька секунд. У голові все ще стояв його погляд — холодний, але не злий. Очі кольору сталі. Від нього не віяло загрозою, але було щось таке, що не давало спокою.

 — Не знаю, Катю. Але… коли він подивився на мене, мені здалося, що він знає більше, ніж показує.

 Катя схилила голову, її кучері впали на щоку.

 — А твій брат? — тихо запитала вона. — Він бачив це?

 Я гірко посміхнулась.

 — Бачив. І, думаю, тепер Артур його головний ворог.

 — Віктор такий, — хмикнула вона. — Якщо хтось зачіпає тебе — одразу в режим охорони.

 Я кивнула.

 — Він просто не довіряє незнайомим. А після того, що сталося минулої зими, він став ще обережнішим.

 — Це коли він повернувся поранений після тієї аварії? — запитала Катя.

 — Так, — я відвела погляд у вікно. — І після того він довго не дозволяв мені навіть виходити на трасу.

 Ми обидві замовкли.

 Краплі дощу били в скло, наче метроном.

 — А ти? — обережно порушила тишу Катя. — Він тебе зачепив?

 Я зробила вигляд, що не зрозуміла, й опустила погляд на чашку.

 Згадала троянду, що лежала на столі поруч із комп’ютером — червона, свіжа, наче її тільки зрізали.
Її аромат ще відчувався на пальцях.

— Можливо, просто тому, що ніхто давно не робив нічого подібного, — сказала я. — Але відчуття, ніби за цією квіткою щось більше.

 Катя усміхнулась куточком губ.

 — Ти говориш, наче це не просто троянда, а попередження.

 — Може, так і є, — прошепотіла я, дивлячись, як за вікном дощ посилюється. — І, здається, ми його ще побачимо.

 Катя мовчки глянула на мене, потім підняла брову:

 — Ну, якщо цей Артур ще раз з’явиться — дай знати. Хочу подивитись, хто це такий, що змусив Вікторію Лисовську задуматись.

 Я засміялася тихо, ковтнувши останній ковток вже холодної кави.

 Але десь усередині сміх зупинився на пів ноті.

 Бо я справді відчувала — це тільки початок.

 І попереду буде щось, що змінить не лише мене.

  Я відсунула чашку і піднялась зі стільця, відчуваючи, як під ногами холодний паркет кафе переходить у м’який килим перед дверима. Дощ, що ще хвилину тому барабанив по склу, тепер перетворився на рясний струмок води, що стікав по тротуару. Я закуталась у вітровці і повільно крокувала вулицею, відчуваючи, як кожен крок віддаляє мене від безпечного затишку кафе і наближає до невідомого.

 У кишені телефону блиснула нова смс:

 |«Завтра. Тобі варто бути готовою».

 Я зупинилася на мить, відчуваючи, як серце почало битися швидше. Хто наважився писати мені прямо? Артур. Його ім’я, його очі, його непередбачувана присутність на трасі — все це кружляло у голові, наче тінь, що ніяк не хотіла відпустити.

 — Завтра… — прошепотіла я собі під ніс. — Чого він хоче?

 Мій розум прокручував усі можливі сценарії, але жоден не виглядав безпечним. Віктор уже кілька разів обережно нагадував, що чужі люди можуть становити небезпеку, але я відчувала: це щось інше. Це не просто небезпека — це гра, у яку я ще не розуміла правил.

 Я зупинилась біля світлофора, дивлячись на відображення себе у вологому асфальті. Обличчя спокійне, але очі видають сумнів і напруження. Я підсвідомо доторкнулася до троянди у сумці — її аромат ще залишався на пальцях. Червоний колір. Символ пристрасті, небезпеки… попередження?

 Мене здивувало, наскільки легко маленька деталь — квітка — може змусити людину переглянути всі свої плани, всі свої переконання. Я зробила глибокий вдих і вирішила: завтра я дізнаюся правду.

 Але всередині відчувалася невидима напруга: я вже знала, що це змінить не лише мене, але й тих, хто поруч.

 І як би не було страшно — відступати я не збиралася.

 Вечір накрив місто темним оксамитом. Вулиці, ще нещодавно заповнені шумом машин, тепер виглядали пустими й чужими. Я стояла на стартовій лінії, відчуваючи холод металу мотоцикла під руками і легкий вітер, що бив у шолом. Обличчя було сховане під затемненим склом — Лис ніколи не відкриває свого обличчя, і я знала, що це мій захист.

 Мотоцикл ревів тихим риком, готовий до старту, а моє серце билося так, ніби хотіло вирватися назовні. Десь усередині відчувалася хвиля напруження — і не тільки через гонку. Я знала, що сьогодні він буде тут. Артур.

 Я трохи нахилилася вперед, слухаючи лише себе та звук мотора. І тоді я його помітила: на сусідньому старті зупинився він. Високий, у чорному костюмі і шоломі з темним склом, який майже зливався з вечірньою тінню. Його мотоцикл блиснув у слабкому світлі ліхтарів. І на його шоломі був напис: «Ворон».

 Серце на мить зупинилося. Я знала його очі, я пам’ятала погляд із кафе, але він не знав, хто я. Лис для нього — таємниця, яку я оберігала не лише для себе, але і всіх, хто поруч.