Розділ 12

Ніколас

 Всі вже роз'їхалися, і траса поступово затихала. Тільки вітер гнав по асфальту пил і дрібні камінці, а дощ, не наважившись піти, мрячив з колишньою впертістю. Я сидів на своєму байку, прислухаючись до звуків — до віддаленого відлуння моторів, до постукування крапель по шолому. Було щось дивно спокійне в цій ночі, хоча після фінішу всередині все ще кипіла гонка.

 Я вже збирався їхати, як раптом помітив біля ліхтаря постать. Тонка, в легкій чорній кофті, волосся прилипло до щік. Дівчина стояла, притискаючи до себе рюкзак, ніби боялася, що вітер його забере. Придивившись, я впізнав її. Катя. Подруга Вікторії.

 — А ось це цікаво, — пробурмотів я собі під ніс, знімаючи шолом.

 Підійшов до неї тихо, ззаду, і, коли був уже майже поруч, посміхнувся:

  — Що таке кошеня робить одна вночі, а?

 Катя здригнулася, різко обернулася і вихопила з кишені перцевий балончик.

 — Гей! — я підняв руки і відразу ж зробив крок назад. — Тільки не це, я ще жити хочу!

 Вона примружилася, очі блиснули в тьмяному світлі ліхтаря, а потім впізнала мене.

 — Ніколас?! Ти що, ідіот?! — голос тремтів від злості і страху одночасно. — Я могла тобі очі випалити!

 — Ну вибач, — розсміявся я, трохи нахиливши голову. — Не думав, що ти така бойова.

 — А ти взагалі не думав, — буркнула вона, але балончик прибрала.

 Я все ще посміхався.

 — Може, підвезти?

 — Ні, дякую. Сама розберуся, — відрізала Катя, повертаючись до дороги.

 І саме в цей момент дощ посилився. Спочатку просто дрібно мрячив, а тепер лив холодними струменями. Катя стиснула плечі, закутуючись у кофту, але це мало допомагало. Я подивився на неї — худенька, мокра, вперта.

 — Чудово, — сказав я собі і пішов до байка.  Зняв з себе толстовку з капюшоном, підійшов до неї і накинув на плечі.

 — Одягай, — коротко сказав я, не терплячи заперечень.

 — Я не… — почала вона, але, побачивши мій погляд, тільки пирхнула і накинула каптур. — Командир, блін.

 — Ось, тепер схожа на людину, — посміхнувся я і простягнув їй шолом.

 — Навіщо?

 — Щоб не промокла остаточно, — відповів я. — Або тобі шкода волосся?

 Катя зітхнула, але все ж взяла шолом. Він був трохи завеликий, і я акуратно застебнув ремінець під її підборіддям.

 — Міцніше, — сказав я тихо, — а то на швидкості злетить.

 Вона закотила очі, але промовчала. Засунула фотоапарат у рюкзак, перевірила блискавку і пішла за мною.

 Через п'ятнадцять хвилин ми зупинилися біля її будинку. Катя швидко зіскочила з велосипеда, знімаючи шолом.

 — Як ти це взагалі застебнув? — пробурмотіла вона, вовтузячись із ремінцем.

 Я хмикнув і підійшов ближче.

 — Дай сюди. — Пальці вправно розстебнули застібку. — Ось і все.

 — Дякую, — буркнула вона, забираючи шолом. — Тільки не думай, що тепер можеш проводжати мене до квартири.

 — Навіть не думав, — посміхнувся я. — Хоча... якби запропонувала, не відмовився б.

 — Не вистачало ще, — пирхнула Катя, але на її губах промайнула посмішка. — Доброї ночі, Шершень.

 — Доброї ночі, Кошеня, — відповів я, і вона, кивнувши головою, попрямувала до під'їзду.

 Я стояв, тримаючи шолом у руках, і дивився, як вона піднімається сходами, все ще в моїй кофті. Світло від під'їзду виривало з темряви її мокре волосся і легку ходу. Коли вона зайшла всередину, в одному з вікон на першому поверсі запалилося світло.

 Я сів на байк, але не поїхав. Дивився у вікно, де вона стояла на кухні, жадібно пила воду прямо зі склянки, відкинувши голову назад. З капюшона стікали краплі, толстовка була на ній завелика, але, чорт забирай, вона виглядала в ній... чорт забирай, красиво.

 Я посміхнувся, надів шолом і тихо сказав собі під візор:

 — Обережно, Кошеня. А то можеш звикнути до вогню, з яким граєшся.

 Мотор заревів, і я помчав у ніч, залишаючи за собою тільки шлейф мокрого асфальту і теплу думку про її погляд.

 Я повернувся до квартири, зняв шолом, бризки все ще стікали з футболки. На столі мигали кілька пропущених дзвінків від батька. У звичайний день я б передзвонив, відразу, щоб пояснити щось, виправдатися, щось приховати... Але не сьогодні. Сьогодні все закінчилося на дивно спокійній і приємній ноті. Сьогоднішня ніч залишила після себе дивне відчуття, суміш збудження і легкого здивування.

 Я поставив чайник на плиту, поки він закипав, пройшовся по квартирі, розім'яв плечі. Теплий душ змив з мене дощ, пил і залишки напруги від траси. Кожен порив води, що струмував по тілу, здавався ритуалом очищення, немов скидав не тільки бруд, але і всі тривоги останніх днів. Відразу після душу я заварив чай, закутався в м'який плед і сів з чашкою біля вікна. Дощ за склом створював тихий ритм, на який приємно було дивитися — рівні краплі, що стукали по склу, майже як метроном, що відраховує спокійні хвилини.

 Весь цей час мій погляд мимоволі повертався до думок про нового гонщика — чорний мотоцикл, силует за шоломом, рухи, які свідчили про досвід і навички. Я відкрив ноутбук, увімкнув пошук і почав невелике розслідування. Хто ж він? Це явно не новачок, не той, хто просто приїхав покататися з клубом. Його стиль, впевненість на трасі — все це на рівні зірок клубу. І найголовніше — він тримався з гідністю і спокоєм, які рідко зустрінеш навіть у професіоналів.

 Випивши чай, я замислився. Бували гонщики на чорних байках раніше, але вони і сотку нормально не могли вичавити, я вже мовчу про повороти. А цей... Він здавався одночасно знайомим і чужим. Я бачив його обличчя мигцем на трасі, коли він підходив до Вікторії. Посміхнувся про себе: треба було бачити вираз Стаса в той момент — суміш подиву і тривоги. Але чому саме вона? Чому вибрав її, серед десятків красивих дівчат, що стояли біля траси? Може, вони були знайомі? Ні, точно ні. Я б знав. Може, Віктор щось знає? Це було б логічно — він вміє приховувати інформацію, але в потрібний момент діє рішуче.