Розділ 8

Стас

 Я зачинив двері, поставивши шолом на комод біля виходу. Все тіло ніби гуло від напруги не від перегонів, не від швидкості. Від неї. Від того як вона дивилася. Як вона мовчала. Як її голос пройшовся мені, ніби наждачним папером по шкірі.

 Я не одразу зрозумів, що саме вивело мене з рівноваги. Але коли опинився у своїй квартирі, де стіни давно здавалися беззвучними та надійними, як бетонна коробка, все раптом випливло: її голос. Він був, як у Вікторії. Той-таки тембр. Ті самі м'які закінчення слів. Тільки... хриплуватий. Наче вона курила чи весь день мовчала, а потім зірвалася на кілька слів.

 Я пройшов на кухню, налив собі води, але склянка так і залишилася на столі. Сів, поклавши руки на коліна, просто дивився в підлогу. Адже це могла бути не вона. Могла. Я неодноразово чув схожі голоси. Було б надто просто здогадатися за одним словом, за одним інтонаційним вигином.

 Но черт. Я ведь раньше хотел это выяснить. Хотел знать, кто под шлемом, хотел сдёрнуть маску. Подозрение были. Много. На Викторию тоже. Особенно после той встречи в парке. После того, как она смотрела. Слишком знакомо смотрела. А теперь? Сейчас я всеми силами надеялся, что это не она. Хотел оттолкнуть эту мысль. Потому что если это правда всё Ускладнюється. Все стає занадто особистим.

- Маячня, - відпочив я в тишу.

 Підвівся і пішов до майстерні, що була на другому рівні квартири. Там завжди пахло металом, машинним маслом та шкірою. Тут мені було легше думати.

 Я відкрив планшет, дістав із папки один із старих малюнків силует Лиса, незграбний, зухвалий, ніби весь створений з ліній люті та грації. Я стільки разів його рисова. Інтуїтивно. Від руки. Обличчя завжди приховано. Шолом, а за ним тільки припущення.

 Пальці тремтіли.

 Я згадав, як вона нахилилася до мене на старті, як її дихання ковзнуло повз вухо.

 «Ти не впораєшся з такою швидкістю.»

 І це голос. Наче Вікторія. Але ж ні. Не може бути.

 Або... може?

 Якщо це правда, вона приховувала це весь час. Вона брехала мені. Вона брехала, грала. А якщо це не вона означає, я сам сума схожу. Теж не краще.

 Я відкинув планшет, підвівся, підійшов до вікна. За ним ніч, як пустий лист. Траса десь далеко вже спорожніла. А у мене в голові знову звучить це:

 «Ти не впораєшся з такою швидкістю.»

 Тільки от серце ніби знало краще.

 Я сидів у темряві, не вмикаючи світла. Лампочка над робочим столом миготіла, але я навіть не дивився в ту сторону. Мої очі перебирали одне й те ж у пам'яті. Двигун. Шолом. Поворот. Голос.

 Голос.

 Це був її голос. Занадто схожий, щоб це було збігом. Але розум вперто чіплявся за логіку, немов за край обриву.

 «Ти просто параноік», - сказав я собі вголос і одразу пошкодував про це.

 Якби я був параноїком, хіба б відчував себе так упевнено в цій здогадці?

 Щось всередині мене не відступало.

 Не відпускало.

 Я дістав телефон. Секунду дивився в екран. Потім пролистав контакти, знайшов потрібний.

 Віктор.

 Палець завис над кнопкою виклику. Він же вб'є мене за це. У нього ж завтра вихідний - він сам мені говорив, що може нарешті виспатися.

 Та й дзвонити вночі - те саме, що залізти до нього на мотоциклі на плечі.

 Але все ж натиснув. Гудки.

 Один. Другий. На третьому він відповів.

 - Ти, блін, серйозно? - голос його був хрипким і сонним. - Ти знаєш, котра година?

 - Знаю.

 - Мені можна дзвонити тільки в двох випадках: або ти вмираєш, або вже помер. Що в тебе?

 - Я знаю, хто такий Лис.

 Настала тиша. Довга. Така, в якій чути, як хтось моргає на тому кінці дроту.

 - Що ти сказав? - тепер голос був іншим. Глибшим. Жорсткішим.

 - Я знаю, що Лис - це Вікторія.

 Мовчання стало важчим. Я чув його дихання. Воно сбилось. Навіть через телефон це було відчутно. - Віктор.

 - Ти знаєш, про що говориш, - нарешті видихнув він, але його голос вже тремтів від люті.

 - Я бачив, як вона дивилася. Як рухалася. Слухав голос у шоломі. Це її голос. Просто трохи хрипкий. Може, модулятор. Може, застуда. Не знаю. Але я впевнений.

 - Ти впевнений? - тепер його голос став різким, як лезо. - Впевнений настільки, щоб нести таку фігню посеред ночі?

 - Так.

 Я не відводив погляд від свого відображення в чорному екрані.

 - Я не просто думаю. Я знаю.

 - Слухай, Стас... - почав він, але замовк на півслові. Потім тихо, ніби ковтаючи злість, додав: - Це не твоє діло.

 - Вона ризикує. Щоразу.

 - Вона знає, що робить. І це не твоя турбота.

 - Я турбуюсь. Розумієш? Я - турбуюсь. І ти повинен мені сказати.

 - Тому що ти хто? - прошипів він. - Ти хто їй?

 Я не відповів. Сам не знав, як правильно сказати. Не знав, ким став. Чи ким хочу стати.

 Віктор важко видихнув.

 - Якщо ти справді її цінуєш - замовкни. І забудь усе, що ти сказав. Зрозумів?

 - Це не так просто.

 - Зате безпечно. Для всіх.

 Він скинув. А я залишився сидіти з телефоном у руці. І тільки одна думка крутиться в голові: «Він не спростував. Жодного слова. Жодного «ні». »

 Я опустив телефон на коліна, втупившись у телефон перед собою. Розмова все ще звучала в вухах, наче ехо.

 Віктор не спростував.

 Він не підтвердив - але й не став заперечувати.

 А це значило набагато більше. Ніж пряма відповідь.

 Я встав із крісла, пройшовся по кімнаті. Плечі були напружені, руки тремтіли від стриманого напруження, ніби всередині мене працював мотор, який я сам не міг заглушити.

 «Хто ти їй?»

 Добре питання. Одне з тих, які звучать просто, але розривають зсередини. Я сам не знав. Не знав, як це все почалось. Не знав, коли вона почала займати стільки місця в моїх думках. Просто - одного разу прокинувся і зрозумів, що все вже сталося.