Розділ 7

Стас

 Я тихо відчинив двері в будинок матері. Запах старого дерева і чогось давно забутого зустрів мене на порозі. Тут завжди було так — ніби час зупинився. Я пройшов до кухні і машинально провів пальцями по підвіконню. На шкірі залишилася темна смуга пилу. Чорт... Не заходив сюди з тих пір, як зірвав зі стін шпалери.

 Я поглянув на голі стіни. Вони були ніби оголеними — з подряпинами, залишками клею, подекуди навіть з дитячими малюнками, які просочилися крізь шари минулого. Я вчора зірвав їх з люттю. Кидав у кут, рвав руками, нігтями. Кожна стрічка — як крик. А потім... потім я акуратно все прибрав. Протер підлогу, склав сміття в мішки, вимив руки до болю в шкірі.

 Постоявши трохи в тиші, я відкрив ноутбук, що лежав на кухонному столі. Екран засвітився, і першим відкрився файл з позначкою «VictoriaLisovska_v1».

 Вона була тут вчора. З Віктором. Я згадав, як вона сиділа на цьому самому підвіконні, босими ногами підтягнувши коліна, з планшетом на колінах. Пальці швидко ковзали по екрану, а місячне світло падало на її руді кучері. Світло відбивалося в її волоссі, роблячи його ще яскравішим, майже мідним. Вона виглядала... ніби з іншого світу. Чужа і прекрасна.

 Я раптом згадав одну дивну річ. Віктор колись показував мені їхню сімейну фотографію — він, батьки і Вікторія ще маленька. Але на знімку... їхній батько був світло-русявим, мати — з каштановим волоссям. А вона — руда. Така сама, як зараз. Невже пофарбувалася в дитинстві? Або...

 Екран блимнув. Повідомлення.

 Лис:

Ти був удома?

 Я нахмурився. Знову він. Або вона? Чорт... Занадто багато збігів. Вікторія з'являється, коли зникає Лис. У них схожі фрази, навіть почуття гумору в листуванні перегукується. А ще... цей почерк у дизайні. Чистий, різкий, впевнений — ніби гонщик вибирає маршрут на трасі.

 Але Віктор запевняв: у неї навчання. Вона займається архітектурою, плюс фотографією. У неї б не вистачило часу на подвійне життя. Він сказав це з такою впевненістю, що я не став сперечатися. Лише тихо запитав:

 — А ти впевнений, що вона не бере участі в перегонах?

 Тоді Віктор змінився. Його погляд потемнів, в голосі пролунала погроза.

 — Стас, я просив. Не лізь туди.

 Пауза зависла між нами. Я зрозумів: щось він приховує. Або захищає.

 Екран ще раз блимнув. Повідомлення від Лиса.

 Я довго не відкривав його. Просто дивився у вікно, туди, де колись стояла стара яблуня. Місячне світло повільно ковзало по голих стінах. Як тоді — по її волоссі.

_____________________________________________________________

 Я якраз поставив чашки з чаєм на столик під навісом, коли у двір зі звичною легкістю зайшла Стася, несучи в руках маленьке відерце і картонну коробку з квітами. Кіра, як завжди, влетіла попереду неї, немов маленький вихор. Русяві косички стрибали по плечах, чобітки в квіточку хлюпали по утоптаній землі.

 — Ну що, ботанік, готовий до городніх робіт? — з посмішкою запитала сестра, дістаючи рукавички з задньої кишені джинсів.

 — Я, може, не ботанік, а дизайнер клумб, — буркнув я, дістаючи з сараю совок. — Де садимо?

 — Там, де ти сам пропонував. Під вікнами, щоб було красиво, — вона кивнула на відведену ділянку. — Тільки не зволікай, поки земля м'яка після дощу.

 Ми переглянулися з легкою посмішкою — той самий простий, теплий зв'язок, який не вбити ні розлуками, ні сварками. Вона одягла рукавички, я присів поруч, відкинувши волосся назад і закатавши рукави. Земля під долонями була прохолодною, м'якою. Запах мокрого ґрунту, свіжих пелюсток і сонця на шкірі — в цьому було щось по-справжньому правильне.

 Кіра тим часом вже встигла сховатися в будинку.

 — Тільки не на другий поверх! — крикнув я, — Там я ще не все прибрав!

 Відповіддю була тиша. Ми з Стасею переглянулися, але, знаючи Кіру, вирішили, що це ще не привід для паніки.

 — Як тобі тут, га? — запитала Стася, розрівнюючи землю під першу лунку. — Правда, ніби все починається заново?

 — Ніби... так, — кивнув я, — тільки ніби мама ось-ось вийде з дому, крикне, щоб руки помили, і принесе пиріг.

 Вона завмерла на секунду. Я теж. Ми мовчали, бо такі моменти не торкаються словами.

 І тут пролунав тупіт маленьких ніжок, і Кіра, сяюча, з якимось трофеєм у руках, вискочила з будинку.

 — Дядько Стаааас! Мамо! Дивіться!

 Вона підбігла, тримаючи в руках стару, вицвілу фотографію. Пальчики злегка забруднені пилом, погляд збуджено горить.

 — Де ти її взяла? — здивовано запитала Стася, обережно беручи фото.

 Я нахилився ближче. На фото — мама. Сидить під деревом, на ній світла сукня, волосся зібране в нетугий пучок. Вона тримає книгу, а по обидва боки від неї — ми. Маленькі, босі, в шортах і футболках. Дивимося в книгу з такою увагою, ніби від неї залежить весь світ. Я згадав цей день. Ми тоді влаштували «експедицію в джунглі», а мама потім прочитала нам казку під старою яблунею.

 Серце стиснулося.

 — Це у там на шафі в коробці було! — гордо заявила Кіра. — Я полізла за книжкою і знайшла!

 Стася дивилася на фото, ніби це привид минулого. Я теж. Ми не говорили, але я знав — у нас обох у грудях в цей момент утворилася порожнеча і одночасно — тепло. Ніби мама знову з нами. На цій фотографії.

 — Дякую, зайчику, — прошепотіла Стася, поцілувала Кіру в маківку.

 Кіра пирхнула, відштовхнулася і побігла далі досліджувати двір, а ми залишилися стояти, дивлячись на знімок, як на щось святе.

 — Треба в рамку поставити, — тихо сказав я.

 — Обов'язково, — кивнула вона.

 Ми прибрали фотографію на столик і повернулися до квітів. Залишилися петунії — ніжні, яскраві, в бузково-рожевих відтінках.

 — Знаєш, мама б точно ці вибрала, — сказала Стася, вдивляючись у квітку. — Вона любила такі.

 — Значить, вони будуть тут, під вікнами. Щоб з вулиці відразу було видно, — я взяв наступну розсаду. — Щоб кожного разу, проходячи повз, згадувати.