Розділ 4

Стас

 Я сидів на старому шкіряному дивані у вітальні. Будинок, в якому пройшло моє дитинство, скрипів від часу, наче сам втомився пам'ятати. Стеля — в тріщинах, стіни — з легким запахом сирості та спогадів. Але саме тут я почувався вдома, незважаючи ні на що.

 На столі переді мною лежав малюнок Лиса. Я знову і знову повертався до цього образу: мотоцикл, момент фінішу, шолом, в якому не видно обличчя, тільки сила і впертість в кожній лінії тіла. І щоразу в голові лунав одне й те саме запитання: "хто ти Лис?"

 Раптом ззовні пролунав знайомий гуркіт двигуна — чіткий, впевнений, дорогий. Я вийшов на ґанок. Віктор зняв шолом і кивнув.

— Сподіваюсь, не заважаю.

— Так, а що, ти ж знаєш, тут ніхто не заважає, крім, мабуть, привидів дитинства, — фиркнув я, відступаючи вбік, щоб впустити його в дім.

Він пройшов у вітальню. Присів у крісло, обережно зняв рукавички.

— Я покопався в архівах. Знайшов дещо про твого батька.

 Я напружився.

— І?

— Він був замішаний у декількох справах ще в 90-х. Фінансові махінації, участь у підпільних схемах, мав зв'язки з людьми, яких краще тримати на відстані. Тоді його прикрили. Зв'язки. Але дещо все ж таки залишилося в записах прокуратури.

— Не здивований. Я завжди відчував, що він — не той, за кого себе видає. — Я відкинувся на спинку дивана. — Він повернувся тільки ради вигоди. Дім — це все, що залишилося від матері. Він хоче забрати навіть її пам'ять.

— У нього шансів немає. — Віктор дістав планшет і включив екран. — Я підготував документи. Якщо він подасть до суду — ми виступимо з клопотанням про визнання його дій шахрайськими, і можемо навіть заарештувати угоду з продажу будинку.

 Я мовчки кивнув.

— Дякую. Серйозно. Не думав, що ти так впряжешся.

— Не ради тебе. — Він усміхнувся. — Ради справедливості. І ради твоєї сестри. Вона хороша.

 Ми посиділи мовчки кілька хвилин. Я знову глянув на малюнок Лиса.

— Слухай, а Лис — точно не ти?

— Ні, — усміхнувся він. — Я занадто прямолінійний для таких трюків.

— А Вікторія?

Він підняв брову.

— Моя сестра? Ні. Вона вчиться, малює, гуляє і готує каву з корицею. Вона не Лис. Навіщо їй все це?

Я лише знизав плечима. Але підозри нікуди не зникали.

— Знаєш, — сказав Віктор, підводячись, — іноді люди ближче, ніж здаються. І набагато складніше.

 Він вже прямував до виходу, коли додав:

— Завтра суд?

— Поки що ні, але батько не терпиться. Тож чекаю, що з'явиться з черговою «папірцем». Будь поруч, гаразд?

 Він кивнув.

— Я поруч, Стас. Дзвони, як тільки щось буде.

 Я залишився в домі один, але в голові все ще лунав його голос і вібрація мотоцикла, що віддалявся. Усе всередині гуділо, як на фініші гонки. Ця історія ще тільки починалася.

_______________________________________________________________________________________

 Він з'явився, як буря. Без попередження. Просто постукав у хвіртку, ніби прийшов попити чаю. Лише я вже знав: з ним чай не п'ють. З ним ведуть війни.

— Олег Вячеславович, — сказав я, відкриваючи ворота. — Ви запізнилися років на двадцять.

 Батько стояв у дорогому пальті. Він посивів, але очі все такі ж — холодні і живі. Небезпечні. Коли-то я мріяв, щоб він прийшов. Тепер — хотів, щоб пішов і більше не повертався.

— Стас. Син, — почав він з фальшивою теплоті. — Можна зайти?

— Ні. Говори, що потрібно, прямо тут.

 Він озирнув двір.

— Ти впертий, як твоя мати.

— Маму не чіпай.

 Він усміхнувся, поправляючи рукавички.

— Добре. Справа стосується тебе. Дім. Він був записаний на неї, але формально — майно, нажите в шлюбі. Я подав документи. Мені належить частка.

— Якої частки ти гідний? — Я ступив ближче. — Тої, яку ти продав, коли йшов до іншої жінки? Чи тої, яку ти програв у казино?

 Він звузив очі, як хижак.

— Обережно, сину. Я не один. У мене юристи. Якщо не домовимося, підемо до суду.

— І що ти скажеш суду? Що виховував нас? Платив аліменти? Турбувався? Ні, ти просто зник. І зараз повернувся — щоб забрати в нас останнє.

 Він зробив крок до мене.

— Я все одно отримаю своє. Або ти віддаси половину по-доброму, або все закінчиться неприємно.

 Я стримався, хоча всередині все кипіло.

— А ти в курсі, що я піднімав архіви? Мій юрист знайшов старі справи. Докази. Тебе витягли тоді, але не забули. Думаєш, суддя не згадає твоє минуле?

 Він заморожено стояв.

— Я тебе не боюся, — сказав він нарешті. — Ти — всього лише хлопець, який вічно ховався за спідницею сестри.

 Мій кулак стиснувся, але я залишився стояти.

— А ти — боягуз, який втік від родини. Якщо ще раз підійдеш до цього будинку — я подам до суду за домагання, загрози та психологічний тиск. Все, що ти зараз робиш, — порушення прав власності. І я це зафіксував.

 Я вказав на камеру над ганком. Він підняв голову, вперше по-справжньому напружившись.

— Ти не виграєш.

— Я вже виграв, — відповів я. — Тому що залишився тут. Тому що не зрадив ні сестру, ні матір. А ти — програв, коли покинув нас. Тож тепер йди. І не повертайся.

 Він повільно розвернувся, кинувши в мій бік:

— Ти ще пожалієш.

— Вже пожалів, що колись кликав тебе татом.

 Він пішов. Без крику, без гніву. Але його спина видавала лють. Він не очікував, що я виріс. Що навчився битися не кулаками, а фактами.

 Я залишився стояти один, з серцем, що стукає, як на старті гонки.

 І вперше за довгий час зрозумів: я — не його продовження. Я — сам по собі.

_______________________________________________________________________________________

 На вулиці йшов дощ. Сірий, в'язкий, немов усе навколо намагалось зупинитись. Я сидів поруч зі Стасею в залі районного суду. Вона була блідою, губи підтягнуті. Зліва від неї — адвокат. Справа — порожнє місце. Дмитра не було. Лише його адвокат сидів у кутку і переглядав документи з таким виглядом, ніби це не життя родини, а розгляд контракту.