Розділ 2

Стас

 Масло капало на бетонну підлогу, лунав скрегіт металу - мій байк, вірний звір, знову вимагав уваги. Я сидів у майстерні, в тіні, під хрипкий рок, що доносився зі старих колонок, і методично підтягував болти на передньому колесі.

 Синій з чорним - кольори, що зливалися з нічною трасою. Це був не просто мотоцикл - продовження мене. Сталевий, впертий і швидкий.

 В голові крутилось змагання. Уся та ніч, адреналін, шум шин, і... Лис.

 Ні, це був не Віктор. Хода, пластика, корпус у поворотах - зовсім інший стиль. І в спину не дихав, як Віктор - не з тим натиском. Не такий напір, не ті очі, хоча я їх і не бачив. Але відчував.

 Хто він, чорт забирай? Або... вона?

 Я похитнув головою. Брехня.

 Двері майстерні з грохотом розпахнулися. Навіть не обертаючись, я знав, хто прийшов. Тільки одна людина мала нахабство вломитися без стуку.

 - Здоров, брате, - з лінощами протягнув Ніколас. - Знову залізяки латаєш?

 Я повернувся. На його обличчі - усмішка, а на мені - роздратування. Цей ублюдок знав, як мене дратувати. Зводний брат. Один батько, різні матері. Мені вистачило кількох років, щоб зрозуміти - ми з різних світів. Він - нудний, солодкий, завжди на боці батька. Я - вулиці, олія, і свобода.

 - Чого прийшов? - буркнув я, витираючи руки ганчіркою.

 - Батько хоче продати дім. Той самий, що залишився від матері. - Він ніби між іншим кинув, як новину про погоду.

 Мої пальці стиснулися.

 - Що?

 - Каже, що сенсу тримати старий непотріб немає. Гроші потрібніші. Дім все одно пустує. Ну, крім майстерні, звичайно. - Ніколас прогулявся вздовж стіни, ніби оцінював, що можна зрубати.

 Я підійшов. Повільно. Без слів. Взяли його за комір шкіряної куртки до виходу. Він спробував хмикнути, але я не дав йому шансу. Відкрив двері і виштовхнув його, як щеня.

 - Ти - не моя сім'я. І батькові передай: він не має права.

 Ніколас піднявся, струшуючи куртку.

 - Так мені все одно. Просто попередив. А ти, як завжди - у своєму стилі.

 Я закрив двері з грохотом і, не вагаючись, потягнувся за телефоном. Тільки одна людина могла допомогти мені відсудити те, що належить мені і Стасі за правом.

 - Віктор, це Сонік. Потрібно поговорити. Терміново. За справою.

_______________________________________________________________________________________

 Я сидів у вітальні. Дім здавався занадто тихим. Навіть тиканя старих годинників на стіні віддавалося лунким відлунням. За вікном вечір повільно стікав по склу тінню, немов хто-то тер долонями по небу. Я знову витріщався на малюнок - Лис на мотоциклі, немов завислий у стрибку над асфальтом. Шолом приховував обличчя, і це дратувало. Це точно не Віктор. Не його посадка, не його манера керувати байком.

 Піднявши голову від малюнка, я озирнувся по вітальні. Мати любила цей дім. Вона сама вибирала шпалери в цій вітальні, сама їх клеїла, поки батько відмахувався - мовляв, все одно через рік з'їдемо. Але ми не з'їхали. І стіни наситилися її голосом, запахом ранкової кави та маминих історій про дитинство.

 Пролунав рев мотора. Я піднявся. На порозі - Віктор, у костюмі, але з втомленим виглядом. Він оглянув дім, немов вперше бачить його зовні. Ми зайшли всередину, і я, нарешті, розповів. Все. Про матір. Про батька, який пішов і тепер продає те, що йому не належить. Про сестру, яка перше кохання і розлучення. Про себе - як я намагався зберегти хоч щось.

 - Ти впевнений, що хочеш через суд? - спитав він, оглядаючи тріщину на стіні.

 - А інакше з ним не можна, - відповів я. - Він розуміє тільки загрозу.

 Віктор кивнув, потягнувся до внутрішнього кишені і дістав жовтий блокнот.

 - Я допоможу. У нього немає права на цей дім. За законом - половина тобі, половина сестрі. Зробимо все правильно.

 На душі стало трохи легше. Я піднявся. Взяли олівець і повернувся до малюнка. Вечір ще не закінчився, а думки про Лиса не давали спокою.

 Віктор влаштувався в старому кріслі навпроти. Воно трохи скрипнуло під його вагою, і я усміхнувся.

 - Мама обожнювала це крісло, - сказав я, трохи качнувшись на краю дивана. - Казала, що в ньому можна пересидіти кінець світу. А батько завжди ненавидів, що воно скрипить. Хотів викинути.

 - Як символічно, - кивнув Віктор, перегортаючи записи. - З тих пір багато змінилося?

 - Ні, батько, схоже, все такий же. Тільки тепер він хоче знести все, що від неї залишилося.

 - І ти все це тримаєш у собі? Один?

 Я потягнув плечима. Говорити про почуття з чужою людиною, хоч і з Віктором, здавалося дивним. Але в ньому було щось... людське. Не дивлячись на холодний юристський підхід.

 - Стася знає. Але їй зараз важко. Розлучення, Кіра. Я не хочу додавати.

 - Ти хороший брат, - м'яко сказав він.  - Але з батьком я розберуся. Головне, щоб ти був переконаний у тому, що хочеш залишитися тут. В цьому домі.

 Я оглянувся навколо. Потріскані шпалери, старі меблі, запах дерева, трохи затхлий, але рідний. 

- Я не хочу втратити те, що ще залишилося справжнім.

- Тоді залишимо його тобі, - сказав Віктор твердо. - Закон на твоїй стороні.

 Він піднявся. Я проводив його до дверей. Вже стемніло. Вулиця освітлювалася одним-єдиним ліхтарем.

 - Дякую, Вікторе.

 - Нема за що, Сонік. Ти б і сам впорався, але з юристом - простіше.

 Я усміхнувся.

 - А ось з Лисом - я не впораюся. У нього стиль не твій. Ти ж не... - я замовк.

 - Ні, - усміхнувся він. - Це не я.

 Він сів на байк, завів двигун і на секунду подивився на мене поверх вітрового скла.

 - Але хто б це не був, ти явно зацікавлений.

 І, не дочкавшись відповіді, рвонув з місця. Я залишився в тиші, з малюнком в руках, і знову зловив себе на думці: хто ж ти Лис?

_______________________________________________________________________________________