Розділ 1

Стас

 Шосе, ніч, гул моторів і світло фар, як привиди, що ріжуть темряву. Я сиджу на своєму байку, звично облокотившись на кермо. Поряд - він. Віктор. По трасі його знають як Лис. Дивний в нього псевдонім, але підходить. Слизький, швидкий, непередбачуваний. Ніколи не знаєш, з якого боку він тебе обійде.

 Ми не друзі. Ми навіть не вороги. Ми - проблема один для одного.

- Ну що, Сонік, слабко буде? - Віктор говорить спокійно, але я чую цей виклик.

Я усміхаюся.

- Це ти кажи, Лис. Хто в минулий раз у бордюра трохи зуби не залишив?

 Він лише зрушує плечем і одягає шолом. Я роблю те ж саме.

 Траса сьогодні - старе шосе, що петляє між полями. Ніяких глядачів, тільки ми. Чиста гонка. І чиста злість.

 Він раніше завжди здався мені якимось правильним, особливо поза трасою - юрист, строгий костюм, ідеальний проділ. Але варто було нам опинитися поруч з мотоциклами - все змінювалося. У ньому прокидалося щось дике. Щось знайоме.

 Ми стартували майже одночасно. Двигун реве, як звір, над мною, я відчуваю, як кров закипає. Вітер б'є по обличчю, асфальт ковзає під колесами. Віктор тримається зліва, занадто близько, занадто впевнено. Я трохи відхиляюся, зрізаю поворот.

 Він не відстає.

 Ми мчимося, немов хочемо стерти одне одного з дороги. Іноді мені здається, що якби не мотоцикли, ми б зчепилися кулаками ще на старті. В кожному його русі - виклик. В кожному моєму - відповідь.

 Фініш був умовним - стара заправка, давно покинута. Я влітаю першим, різко гальмую. Ззаду гальмує він, довго стоїмо в тиші, тільки мотори охолоджуються.

 Знімаємо шоломи. Він дивиться на мене.

- Ти сьогодні був кращим, - визнає спокійно.

 Я хмихаю.

- Невже.

- Але це ненадовго. - Він розвертається, не чекаючи відповіді, сідає на мотоцикл та їде.

 І я залишаюся один, серед гудючої тиші та запаху бензину.

_______________________________________________________________________________________

 Я припаркував мотоцикл у майстерні, але відразу не став іти. Посидівши кілька хвилин, дивлячись у бік вікна на другому поверсі - там було світло. Значить, вдома. Стасю я впізнавав не за дзвінком, а за внутрішнім відчуттям - ніби десь всередині вмикається особливий радар. Близнюки. Навіть якщо ми не розмовляємо тижнями, я завжди відчуваю, коли вона на межі.

 Зараз було саме так.

 Піднявся сходами, штовхнув двері. На кухні пахло кавою та м'ятною сигаретою - її звичка, від якої вона намагалася відмовитися. Не вийшло.

- Ти вчасно, - попросила вона, навіть не обернувшись.

 Я зняв куртку, повісив її поряд із її джинсовкою. Вона стояла біля раковини, мила чашку і мовчки злиться. Я її знав: чим тихіша вона, тим зліша. Погляд опущений, губи стиснуті, плечі напружені. Отже, знову був у неї цей мудак.

- Він приходив? - спитав я.

 Стася кивнула, не дивлячись. Потім нарешті кинула чашку в раковину і повернулася.

- Він хоче забрати Кіру на вихідні. Типу, батько, має право. Після всього - має право!

 Я мовчав. Мені хотілося просто вдарити цього виродка. Але Стася не любила, коли я втручався. Вона сама - як ніж, як лезо. Гостра, сильна, вразлива. Але іноді їй потрібен був не рада і не захист. Просто щоб хтось поряд постояв.

- Якщо хочеш, я з ним поговорю, - все ж сказав я.

- Не треба, - зітхнула. - Краще просто посиди. Кіра спить. Я... не хочу зараз бути сама.

 Я сів за стіл, спостерігаючи, як вона наливає нам каву. Її рука трохи тремтіла. Татуювання на зап'ясті - чорна троянда - ледь помітно тріпотіла в такт.

- Ти знаєш, що він сказав? - раптово видихнула вона, опускаючись навпроти. - Що я сама винна. Що приділила мало уваги. Що я змінилася. Так я, чорт забирай, і повинна була змінитися! Після дитини, після його зрад, після постійної брехні!..

 Я стиснула кулак. Стася накрила його своєю рукою.

- Не бий. Ми не в бою. Ми вдома, - сказала вона тихо.

 Вона усміхнулася - слабо, натягнуто, але все ж усміхнулася. А потім раптом встала, дістала свої фарби, мольберт і полотно. Запалила лампу біля вікна. Це була її терапія. Вся біль - на полотні.

- Намалюєш щось нове? - запитав я.

- Хочу намалювати Кіру. На гойдалках. А поруч - ти. Цього разу не в шоломі, а з нормальним обличчям, - сказала вона і фыркнула. - Хоча б десь будеш виглядати пристойно.

- У мене й так нормальне обличчя, - пирхнув я.

- Ну, якщо не рахувати, що ти вічно з цією похмурою мордою і з татуюванням, - додала вона і повернулася до мене. - А знаєш, ти хороший дядько. Дякую, що прийшов.

І в цей момент я згадав, навіщо я тут. Не ради кави. Не ради злості. Ради сім'ї.

Моя сестра. Мій запал.

Вікторія

Крок за кроком ми з братом йшли вздовж алеї. Весна повільно вкривала землю яскравими барвами, спів птахів ніби заспокоював. Віктор мовчав. Він умів мовчати з таким виразом обличчя, ніби обдумував цілу стратегію суду, навіть якщо в голові в нього крутилася лише одна-єдина думка — «Що за хрінь відбувається між Лисом і Соніком?»

- Ти часто з ним ганяєш? - порушила я тишу, дивлячись, як він поправляє комір пальта.

- Із Соніком? - хмикнув він. - Надто часто, якщо чесно. Він талановитий, але... - Він замовк на кілька секунд. - Бісить мене. Впертий, різкий, наче кожної миті готовий врізатись у стіну, аби довести, що має рацію.

- А дівчинка з ним... Кіра... Вона ж його племінниця? - обережно запитала я. -

- Так. Це донька його сестри. А він сам... у цьому плані, здається, самітник. Або просто нікого до себе не підпускає. Я кивнула, стиснувши пальці в кишенях. Чомусь мені було не байдуже. Щось у його погляді на перегонах було знайоме - холод, злість, і водночас туга. Така ж, як у мене в шістнадцять, коли нас із братом забрали з траси, на якій загинули наші батьки.