Останній Вечір

— Давайте ще посидимо?

     — Чи вам краще їхати? Щоб пізно не було? — переживала бабця Ава.

     — То, що. Давайте може чаю випʼємо? — поцікавився дід Степан.

     — Давайте! — підтримав дід Роберт. — Аво. Зроби нам чаю.

     — Ой. — Втомлено підвелася бабуся, — Тамар. Де у вас чай лежить?

     — Та сиди. — Заперечив дід Степан. — Зараз баба Тамара все організує. — Сказав дід, і підморгнув Гон Шену.

     — Степане. А в тебе ж, здається, бандура була?

     — Так. Так братику. Зараз принесу.

     — Мамо, мамо.

     — Що синочку?

     — Бачиш он зірочка?

     — Так, і що ж то за зірка така?

     — Це Полярна зірка.

     — А звідки це ти знаєш?

     — А мені дідо розказав!

     — Молодець, синочку. Будеш частіше приїздити в село, дідусь тобі про всі сузірʼя розкаже, і про багато інших цікавих речей.

     — Та! Світ такий великий! І скільки ж все таки цікавого в ньому!

     — Ось ваш чай.

     — А ось бандура.

     — Дякую! — вигукнув батько.

     — Ану ж, Гон Шене, зараз зіграємо… Ой… А що це тут, струн не вистачає?

     — А й справді. Не знаю.

     Дід взяв одну струну, вчепив другу. І віддав бандуру.

     — Ну, добре тоді. Наступного року як приїдете до нас. Я відремонтую, і тоді дід Роберт зіграє.

     — А може і Гон Шен зіграє, га?

     — Навчишся грати? — запиталася баба Тамара.

     — Навчиться. — Вступився батько за присоромленого Гон Шена.

     — Слухайте. Дощ починається. Гадаю нам вже варто їхати.

     — Так. Це дощ проводжає вас. Плаче.

     — Як це, плаче? — здивувався Гон Шен. — Хто плаче?

     — Ну, коли люди їдуть з місця де їм були раді, то небо плаче.

     — Ого. А що, люди не можуть плакати?

     — Ахахах. Можуть звісно. Але не хочуть показувати свої почуття іншим людям. Бо подумають, що ті слабкі. Але ж насправді, коли ти щирий в почуттях з іншими, а вони з тобою ні, то, то вони слабкі? А світ наший щирий! І не боїться нічого, бо ж не має людської, загрубілоі душі. Розумієш?

     — Розумію. — Монотонно відповів Гон Шен.

     — Ну. Добре. Добраніч вам! Будемо їхати.

     — Бувайте. Гарної вам дороги. Бувай доню. — Поцілував дід в щочку дочку, і весело всміхаючись, обійняв бабу Аву, і вони разом стали на ґанку проводжати.

     Дід Степан з бабою Тамарою стояли десь позаду, що Гон Шен і не звертав сильно на них уваги. Дивився на рідних діда з бабою. Всміхався їм у відповідь. І щойно вони зрушили з місця, Гон Шен заснув в материнських руках, лежачи в неї на колінах.

     — Привіт Гон Шене…

     Поруч сидів батько, гладив Гон Шена по голові. Ледь стримував сльози. Гон Шен був весь в білому, і все тіло, чомусь, сильно боліло. На тумбочці стояла фотографія з поля, де Гон Шен міцно обіймає батька з матірʼю, і весело всміхається.

     — А де мама?

     Батько через болісну посмішку протер червоні очі, не стримався, і пустив сльозу.

     — Мама тебе дуже любить.