Всевишній Знак

Виїжджаючи з лісу, старенька, горбата машина тряслась, і гучно ревіла після кожної ями. За кермом був батько, а штурманом дід, а позаду сиділи бабця з матусею, і Гон Шен. Він сидів біля вікна, виглядав недалекий світ.

     За останніми деревами розпростерте поле, тягнеться довгими рукавами над земляною дорогою, що поросла травою, і витоптана конями втікала кудись уперед, де обривалась над полем, і тоді знову зʼявлялась, але вже сильно далеко щоб розгледіти, звідки саме вона взялася.

     — То ви відразу додому?

     — Так. — Відповів батько.

     — То давай, ще хоч заїдете, у нас там консервації повно.

     — Мамо, не треба. В нас вдома всього вдосталь.

     — Ой. Все! Заїдете до нас, заберете! Я ж для кого закривала то все? Чула?

     — Добре, мамо.

     — Що це там? Олень?

     — Так. Здається олень. — Підтвердив дід.

     — Все вже. Втік.

     Вони виїхали на пагорб, в небі зʼявився місяць, ще зовсім молодий, над великим синім озером ознаменував наближення вечора.

     Раптово машина забухтіла, на мить затихла, тоді заревіла і в раз, заглохла.

     — Що це?

     — Пальне закінчилось.

     — От дідько! — лаявся дід, — тільки сьогодні ввечері попросив Степана приготувати мені каністру, бо Ава змусила мене піти по корову, то я й не встиг заправити машину.

     — Нічого. Тут вже недалеко лишилося, зараз доштовхаємо.

     — То ти хочеш її штовхати?

     — Ну, це буде швидше ніж чекати поки тут хтось проїде. Звʼязку тут вочевидь немає. Тож. Прийдеться штовхати.

     — Добре.

     Батько з дідом вийшли з машини. Гон Шен не втримався і теж, відривши двері, вивалився на вулицю. З поля повіяло свіжим, вечірнім повітрям. Золоті колоски вицвіли, і стали золотавого кольору.

     — Гон Шен. А ну стань з батьком. — Мама нахилилася, виставила старий фотоапарат, і приготувалася фотографувати. 

     — То ставайте втрьох. — Сказав дід, забрав у матері фотоапарат, і лице його окропилося променями червоного сонця.

     — Гон Шен. Обійми маму.

     Гон Шен обійняв маму з батьком, радісно всміхнувся, тоді притиснувся обличчям до батька, тоді до матері, і так чекав поки дід не опустить фотоапарат.

     — Ти бачиш як гарно?

     — Так! Дуже гарно.

     — А бачиш он? У небі? Хмари виглядають як люди.

     — Де?

     Батько штовхав машину, однією рукою тягнучи за кермо, дід штовхав іззаду. Бабуся поволі ішла перед машиною, задаючи темп конвою. А Гон Шен з мамою плелися вінком позаду.

     Гон Шен підвів очі, і побачив високо ідучих людей в білих, пухких контурах на небосхилі. Це скидалося на велику сімʼю, чи стомлених людей які йшли з поля, зморених сонцем. У людини праворуч в руці висів бурдюк, а жінка поруч на кривій спині тримала коромисло. Люди чи то ішли вперед, чи то стояли, але весело усміхались проводжаючи подорожан.

     — Мамо, а це виходить, що ми будемо довго йти тепер, як машини нема?

     — Так.

     — А я хотів просто швидше до дому приїхати. Подивитись касету.

     — То завтра ввечері вже будемо.

     — Але чому так? Я так хотів швидше поїхати…

     — Синочку, ти знаєш, усе що трапляється у тебе в житті, воно повинно статися.

     — Це як?

     — Бог відводить нас від чогось. Можливо нам десь треба затриматись, щоб не потрапити в халепу, а можливо щоб не сталося якоїсь біди.

     — Але це так складно!

     — Я знаю синочку, але життя продовжується понад усе, а Бог за нами спостерігає, тож ми повинні бути вдячні, адже воля Божа є істинною, і коли ми вдячні і приймаємо її, то нічого поганого не станеться. Розумієш?

     — Але чому тоді люди хворіють, або вмирають?

     — Нам не дано знати, але ж життя таке. І ми повинні його любити без усіляких сумнів, не гніватись, не сваритись, і тоді, і Бог дасть тобі сили бути щасливим!

     — Добре, мамо.

     — Он біжи до бабусі, візьми в неї корзину. Чи скажи хай покладе її в машину, що то вона тягне її. Вона ж тяжка!

     Гон Щен миттю послухався матері, і побіг. Але зачепився від траву і впав. На руці зʼявились червоні плями, лікоть почав свербіти.

     — Не забився? — питається батько.

     — Ні. Трохи болить, — стримуючи сльози відповів Гон Шен.

     — Ну. До свадьби заживе. Так Гон Шене?

     — Так діду.

     — Були би кості цілі, а шкіра наросте, а жир заповниться. — Підсумувала бабуся не змінюючи темпу.

     — Аво. А ти б зійшла з дороги, а то ведеш нашу колону наче ото свиней якихось.